хання вирвалося з грудей, коли такі звичні зелені околиці міста пропливали за вікном – прощавай, рідна домівко, дівочі роки – всі ці узи вже розірвано без вороття…
Хоча – хтозна, адже можна зійти на найближчій станції і знов повернутися додому. Попереду незнайоме велике місто, але ж сполучення тут регулярне – поїзди прибувають щодня. Та й Чикаго не так уже й далеко від Колумбія-Сіті. Хіба кілька годин їзди, якихось кількасот миль, – перешкода? Вона витягла папірець із адресою сестри – цікаво, де це? За вікном мелькав зелений краєвид, а дівчина поринула у свої швидкоплинні думки, не помічаючи нічого. Що то чекає її в отому Чикаго?
Ну от, дівчина полишила батьківський дім у вісімнадцять, і куди поведе її доля? Чи потрапить вона в надійні руки, і душа її розвиватиметься, швидко засвоюючи уроки доброчесності, чи її затягне стрімкий вир… Щось середнє тут неможливе.
Велике місто сповнене усіляких згубних принад, куди небезпечніших, аніж якийсь спокусник. Тут задіяні такі могутні сили, що збуджують найтонші емоції, ваблять нездоланними спокусами міської культури. Сяйво тисяч вогнів діє не менш гіпнотично, ніж палкий блиск закоханих очей. Ота круговерть для недосвідченої дівчини спричиняє приголомшливий вплив, не підвладний людині. Розмаїття звуків, вирвисько життя у велетенському нагромадженні людських вуликів – усе це бентежить, хвилює. І скільки звабного може все це нашепотіти в беззахисне дівоче вухо. А поруч – нікого, хто б пояснив, порадив, застеріг! Не знаючи того, що криється за сліпучою завісою, людина часто потрапляє в тенета, бо ота музика присипляє, ослаблює або й геть руйнує, здавалось би, такі міцні принципи доброчестя.
Керолайн, себто «сестра Керрі» – так ніжно називали її вдома, ще була надто нерозвинена, щоб спостерігати й аналізувати. Молодості властивий егоїзм, правда не надмірний. Сповнена юних мрій, із вродженою кмітливістю в очах, гарненька своєю молодістю, хоча й малопомітна, вона, немов нерозквітла уповні квітка, становила отой зразок американки середнього класу в третьому поколінні, що колись переселились в Новий світ. Книжки її геть не цікавили, – то було надто складно – опановувати мудрість за сімома печатями. Мистецтва кокетування Керрі ще не засвоїла, не навчилася граціозно відхиляти голівку, руки були незграбні, а ніжки, хоч і маленькі, ступали важко. Однак їй хотілось справляти гарне враження, вона гостро відчувала життя, але понад усе прагла вирватися із убогого існування…
Дівчина вже поповнила ряди хоробрих завойовників, що вирушали на розвідку, мріючи підкорити таємниче місто, плекаючи зухвалі мрії про те віддалене майбутнє, коли це місто схилиться до її ніг.
– Чи не правда, це – один з найчарівніших курортів у всьому штаті Вісконсин? – промовив хтось у неї над вухом.
– Невже? – відгукнулась вона збуджено.
Поїзд саме відійшов від станції. Керрі ще раніше завважила позад себе якогось мужчину. Його погляд спинився на її пишному волоссі, вона чула, як він нетерпляче роззирається на своєму сидінні. Невже нею зацікавились? Дівоча стриманість і почуття доброчесності диктували: ніякої фамільярності з чужими мужчинами. Але він був такий привабливий, а ще ота упевненість від чималого досвіду і звичних перемог. Тож дівчина відповіла.
Він, спершись на спинку її сидіння, трохи нахилився вперед, продовжуючи чемну розмову:
– Авжеж, для жителів Чикаго це чудовий курорт. А які готелі! Ви, мабуть, тут ще не були?
– Я, власне… – трохи знітилась Керрі. – Я живу в Колумбія-Сіті, а тут і справді ще не була.
– Отже, ви вперше їдете до Чикаго? – спитав він.
Дівчина крадькома розглядала його рум’яні свіжі щоки, світлі вуса, щиру усмішку. А тоді, зненацька обернувшись до нього, глянула йому просто в очі; інстинкт самозахисту і кокетство безладно борсалися в ній.
– Звідки ви взяли? – задерикувато схилила голівку дівчина.
– Пробачте, що помилився, – відповів він люб’язно.
То був типовий роз’їзний агент промислової фірми, себто їх пізніше назвали комівояжерами. Йому більше пасувало слівце – зальотник. В останній чверті дев’ятнадцятого століття воно означало молодика, одяг і манери якого були розраховані на те, щоб полонити отаких наївних дівчат. Його коричневий твідовий картатий піджак (тоді ще новинка) згодом стане звичною формою ділових людей. З глибокого викоту жилета визирала смугаста крохмальна сорочка, а з рукавів піджака – такі ж манжети, з позолоченими запонками з фальшивими агатами під назвою «котяче око». На пальцях – кілька перснів, один – з масивною печаткою. Ясна річ, на жилеті – золотий ланцюжок від годинника із значком таємного масонського ордену Лосів. Піджак тісно облягав груди. Глянсові жовті черевики на товстій підошві та м’який сірий капелюх доповнювали туалет молодика. На наївну дівчину він справляв приголомшливе враження – вона з першого ж погляду помітила в ньому усі ці деталі.
Такий тип людей вартий того, щоб зупинитись на них детальніше. Ось найхарактерніші з прийомів і методів, які вони з успіхом застосовували. Чепурне вбрання – перша і неодмінна ознака такого зальотника, без якої він – ніщо. А ще – добре розвинена постава, очі сповнені гострого потягу