й свій шлях – той, що твоїм назвався,
Той, що тебе обрав навіки вік.
До нього змалку ти заповідався,
До нього сам Господь тебе прирік.
Весна 2014 року
Еліна
Я знову повернулась у квартиру до батьків. Це вже не вперше, коли мої спроби звити сімейне гніздечко зазнали фіаско. І вже вкотре я ставлю собі запитання «Чому?!», але відповіді не знаю й досі. Щоразу нова історія, про яку я волію якнайшвидше забути й більше не згадувати. Ненавиджу жити минулим, спогадами про кращі дні, які провела з обранцем, і взагалі не люблю розпускати шмарклі після розставань. А на душі гидко, хоча батьки прийняли мене без особливих дорікань. Не можу сказати, що вони були в захваті від мого чергового повернення до родинного гніздечка. Батько сказав, що сталося те, що й мало статися, а мати, як завжди, тяжко зітхнула й повторила свою улюблену фразу:
– Ой, Елю, навіть не знаю, у кого ти вдалася… Я завжди казала, що в тебе на першому місці чоловіки.
Я не огризалася, не доводила, що мама помиляється й що в мене на першому місці якраз не чоловіки, а дещо інше. Мені просто не хотілося їх засмучувати, бо мої батьки хороші. Вони звичайні жителі Луганська, які все життя працюють на заводі простими робітниками, свого часу отримали від держави трикімнатну квартиру, яку обставили меблями, за маминими словами, «не гірше, ніж інші». Ось цей погляд на життя, коли потрібно бути як усі, не гіршими за інших і не кращими, мене завжди дратував. З дитинства в мені живе невидимий бунтар. Коли мене починали повчати, виховувати, вимагати щось зробити, бо «так усі роблять» або «ти повинна», у мене це викликало зворотну реакцію, тобто будь-яка дія викликала протидію. Хотілося довести, що я – це є я, що я особистість і мене таку одну створив Бог. То чому я маю бути як усі? Може, тоді одягнутися всім в однаковий сірий одяг, як у Північній Кореї, зробити схожі зачіски, щоб нас не можна було відрізнити одне від одного? Коли я задумуюся про те, звідки в моїй крові взявся отой бунтар, то знаходжу лише одне пояснення: від діда. Річ у тім, що моя мама не корінна луганчанка, вона родом із Західної України, а її батько був членом УПА, за що й був репресований. Щоліта мої батьки одразу відправляли свою неслухняну дитину до діда на відпочинок, але я знала, що швидше на виховання. І там починалося моє справжнє життя! Дідусь, староста православної церкви, водив мене лісами до справжньої криївки, навчав повстанських пісень, і слова «Слава Україні!» були звичними та знайомими мені з дитинства. Бабуся мене похрестила в греко-католицькому соборі, до речі, потай від батьків і дідуся, а дід, своєю чергою, також таємно – у православній церкві. Це з’ясувалося значно пізніше, і батьки зітхнули з полегшенням, що не встигли мене похрестити, бо то було б уже моє третє хрещення. Проводячи літо на Львівщині, я мала там багато друзів. Українську опанувала швидко, а коли поверталася на Луганщину, без проблем переходила на російську, і такі швидкі переходи мене аж ніяк не напружували, вони вносили в моє життя якесь різноманіття. До одного я так і не звикла: до прохолодного літа, як мені здавалося, на відміну від спекотного луганського. Я поверталася до своїх друзів у місто наприкінці серпня Білосніжкою, на відміну від моїх земляків, які мали такий вигляд, ніби щойно повернулися з морських пляжів. Просто мені на заході завжди було прохолодно, і я все літо бігала з друзями в одязі з довгими рукавами й у штанях. І це в той час, коли вони були легко вбрані.
Удома батьки за літо від мене відпочивали й одночасно сумували за мною. Я з дитинства як вибухова речовина: куди не помісти, усе одно десь бахне. У мене постійно бився посуд, щось рвалося, інше – губилося, роздавалося, ламалося. На мені «горіло» взуття, рвався одяг, портфель не витримував і року, кінчики зошитів завжди чомусь закручувалися, а почати писати я могла, пропустивши кілька сторінок. Якось, помітивши, що домашнє завдання почала виконувати в зошиті не там, де потрібно, я дописала до кінця сторінки, повернулася на пропущену чисту сторінку й закінчила роботу, намалювавши червоним фломастером кілька стрілок, щоб учительці було зрозуміло. Звичайно, вона моєї винахідливості не помітила й вліпила мені також червону велику й жирну двійку. Я цим не дуже переймалась і наступного разу, коли таке знову зі мною трапилося, стрілки провела вже звичайною ручкою синього кольору. І знову отримала двійку, так і не зрозумівши, чому вчителька – така недотепа. Узагалі в дитинстві мене часто дивували дорослі. Ніяк не могла второпати, чому дівчатка на шкільній лінійці першого вересня мали бути з білими бантиками на голові? Не терпіла довге волосся, бо в ньому постійно щось застрягало, від реп’яха до жувальної гумки, тому в мене завжди була коротка стрижка. І ось мама на перше вересня щороку, ледь не плачучи, умовляла мене причепити отой ненависний бантик на маківку. Оте біле опудало боляче хапалося за моє волосся, і на лінійці я бажала лише, щоб усе швидше закінчилось і можна було стягнути його й запхати в портфель. Щоб час минав швидше, я роздивлялася дівчаток із бантами, намагаючись зрозуміти, як вони можуть робити їх красивішими. У школі за мої одинадцять років навчання вчителі так і не змогли відучити мене від звички підгинати праву ногу під себе, коли сиділа на стільці. Попри все, я вчилася доволі