люди намагалися довести свою необхідність, простягаючи до обличчя сіляхдара то зброю, то чашу, то ложку, а то і якісь товсті книги, як наприклад, худорлявий дідок у єгипетських шатах і в зеленій чалмі.
Орхан на це лише кивав, не вимовляючи ні слова. Прийнявши ці кивки за згоду, добровольці прилаштовувалися в кінці довгої колони й уже гордо позирали на всіх довкола, і собі гріючись у променях сіляхдарової слави.
Літній сіляхдар зупинився лише раз, коли з припортової кав’ярні зачув запах ароматної аравійської кави. У ту ж мить господар закладу підніс великому бахадиру маленьку чашечку тягучого напою. Орхан був дуже задоволений бадьористим трунком і розплатився за каву золотим кулястим ґудзиком, який відірвав від свого коштовного вбрання. Господар майже знепритомнів і мало не впав, але його моторні слуги встигли підхопити щасливця, який миттєво усвідомив, що тепер від охочих випити його кави не буде відбою. Великий сіляхдар умить перетворив нікчемного крамаря на шановного, а незабаром і багатого купця.
Воістину Аллах поруч зі своїм вірним воїном, який не тільки захисник правовірних, а й благодійник для них!
Ще Орханові довелося трохи почекати біля причалу. Чимало човнярів із тих п’ятнадцяти тисяч, що перевозили охочих через Золотий Ріг, Босфор і Мармурове море, а також доправляли вантажі на рейдові кораблі й на узбережжя, засперечалися, хто з них найбільш гідний, щоб прийняти на борт першу шаблю імперії. Суперечку, звичайно ж, виграв кет-хюда, голова цеху човнярів, що вчасно з’явився на багато прикрашеному карамюрселі.
Літній воїн був задоволений. Він знав, що свою назву ці великі парусно-гребні човни з гострим трикутним вітрилом і півпалубою отримали від імені першого османського флотоводця Орхан-бея Карамюрселя, який заснував на березі Ізмітської затоки першу османську верф у містечку, що отримало таку само назву. Чому ж Орханові не ступити на борт човна, якого ще в минулому столітті придумали ті, хто бачив самого засновника імперії Орхан-бея?
Сіляхдар переконався, що поруч із ним нерозлучний Абдул, і одразу ж наказав вирушати. Він навіть не зволів подивитися, чи подбав хто-небудь про його подарунки. Та з того, який галас зчинився довкола, можна було здогадатися, що на інших карамюрселях і дрібніших човнах-каїках триває завантаження за доволі помірну ціну. І все-таки великий бахадир обернувся. Йому хотілося ще раз подивитися на покинутий дім. А ще…
На пристані, розштовхавши натовп, вишикувалися музики-яничари. І зазвучав славетний бойовий марш непереможних воїнів султана.
Спершу заячі лапки вибили з тугих барабанів тривожний дріб, який тут-таки змінило деренчанням мідних тарілок. До них приєдналися дзвінкі солодкоголосі трикутники, поступово витіснені завиванням тромбонів, дзвоном триангелів і тамбуринів. Але все це з люттю покрили бойові роги й довгі труби. Яничари грали з особливою насолодою і навіть самозабутньо, ніби за їхнім оркестром ішли в атаку гнівливі орти.