що маєток Леноксів купив якийсь чоловік.
– Чоловік? – спитала Александра Споффорд, почуваючись вибитою з колії, бо ж така заява підкосила умиротворення її аури того ранку.
– З Нью-Йорка, – торочила далі Джейн, майже прогарчавши другий склад, по-массачусетському випустивши «р». – Здається, без жінки й сім’ї.
– О. Один з тих.
Почувши, як північний голос Джейн приніс їй цю звістку про гомосексуаліста, що приїхав з Мангеттену, аби завоювати їх, Александра відчула себе розділеною в цьому таємничому, пошматованому штаті Род-Айленд. Вона народилася на заході, де білі й фіолетові гори здіймаються в погоні за ніжними, високими хмарами, а перекотиполе котиться в погоні за горизонтом.
– Зукі й сама достоту не певна, – сказала похапцем Джейн, її «с» пом’якшились. – Виглядає він кремезним. Її вразило, які в нього волохаті руки. У «Перлі ріелті» він сказав, що йому треба так багато місця, бо він науковець і має лабораторію. А ще володіє кількома піаніно.
Александра гигикнула; цей звук, який дещо змінився з часів її дитинства у Колорадо, здавалося б, долинув не з її горла, а від якогось пернатого друга, що вмостився в неї на плечі. Насправді в неї вже розболілось вухо від телефона. А рука почала німіти й поколювала.
– І скільки ж піанін може бути в однієї людини?
Здавалося, це образило Джейн. Її голос наїжачився, ніби переливчаста шерсть чорної кішки. Вона сказала, захищаючись:
– Ну, Зукі відштовхується лише від того, що сказала їй Мардж Перлі на вчорашніх зборах комітету зі встановлення поїлки для коней.
Цей комітет керував встановленням і, після руйнування, переустановленням великої, блакитної мармурової поїлки для напування коней, яка традиційно стояла в центрі Іствіка на стику двох головних вулиць; місто мало форму букви «Г», втиснуте довкола кострубатого шматка затоки Наррагансетт. На Док-стрит розміщувалися центрові підприємства, а під прямим кутом до неї примикала Оук-стрит, на якій стояли чудесні великі, старі будинки. Мардж Перлі, чиї жахливезні канарейково-жовті оголошення з написом «Продається» теліпалися вгору-вниз по деревах і парканах, доки хвилі змін у економіці й моді (Іствік уже кілька десятиліть був напівзанепалим і напівмодним водночас) приносили і виносили людей у місто й з міста, була щедро наштукатуреною пробивною жіночкою, до того ж, якщо взагалі була нею, ще й відьмою, котра дотримувалась поглядів, відмінних від Джейн, Александри та Зукі. Вона мала чоловіка – невеличкого, метушливого Гомера Перлі, який постійно обчикрижував їхні кущі форзиції аж до цурпалків; от у цьому й полягала ця різниця.
– Папери передали у Провіденс, – пояснила Джейн, просто-таки втискуючи оце «нс» у вухо Александрі.
– І з волохатими руками, – протягнула Александра.
Біля її обличчя промайнула дещо подряпана, поцяткована й часто фарбована чорнота дерев’яних дверцят кухонної шафки; вона усвідомлювала всю лють атомів, що вертілися й вовтузилась під цією поверхнею, ніби вихор перед змореним зором. Начеб у кришталевій кулі, вона побачила, що одного разу зустріне цього чоловіка й закохається в нього, і що з цього вийде мало чого хорошого.
– А в нього є ім’я? – спитала вона.
– А ось це – найтупіша річ, – сказала Джейн Смарт. – Мардж сказала Зукі, а Зукі сказала мені, але щось прогнало його з моєї голови. Одне з тих імен з «ван», «фон» чи «де» у ньому.
– Просто шикарно, – відказала Александра, відчуваючи охоту ще трохи побалакати, готуючись бути завойованою.
Високий смаглявий європеєць, що покинув своє прадавнє, фамільне помістя, подорожує, гнаний прокляттям…
– Коли він має в’їхати?
– Вона казала, що вже скоро. Може, вже й зараз там!
Джейн звучала стривожено. Александра уявила собі надто товсті (щодо решти загостреного обличчя) брови своєї співрозмовниці, які півколом здіймаються над її темними обуреними очима, чий карий колір був завжди на тон блідіший за спогад про нього. Якщо Александра була великою відьмою, яка пливла за течією і завжди розривалася, щоб дістати враження і водночас злитися з горизонтом, дещо ледачкуватою по своїй суті й ентропічно неквапною, то, на противагу їй, Джейн була запальною, невеличкою, заточеною, ніби кінчик олівця, а Зукі Ружмон, що цілий день бігала у справах центром міста, збираючи новини й розсипаючи усмішки, мала мінливу сутність. Так роздумувала Алексанра, кладучи слухавку. Все поділяється на три частини. А чари стаються навколо нас, доки природа шукає й віднаходить незмінні форми, речі ясні й органічні, здатні складатися докупи під кутами в шістдесят градусів у рівносторонній трикутник – матір структури.
Вона повернулася до закривання банок із соусом для спагеті; там було соусу для більшої кількості спагеті, ніж зможуть з’їсти вона та її діти, навіть якщо накласти на них закляття й на сто років помістити в італійську казку: банка на банці стояли, ще паруючи, вийняті з синього казана в білу цяточку, на дрижачій, дзенькітливій, круглій дротяній сітці. Це, певно, неясно подумала вона, якась сміховинна данина її теперішньому коханцю – сантехніку італійського походження. Її рецепт не