толерантну позицію щодо України та українців зайняла редакція польської «Культури» в Парижі, яка пропагувала єдність антикомуністичних сил у боротьбі з тоталітарними режимами у Східній Європі, обґрунтовувала непорушність повоєнних кордонів, зокрема України та Польщі. Відчутною була допомога польських інтелектуалів – діячів «Солідарності», журналістів, науковців, церковнослужителів – українським дисидентам у 80 – 90-ті роки ХХ ст., коли в Україні подолано комуністичну диктатуру й розпочато перші демократичні реформи.
Сучасна Україна знову потребує зовнішньополітичної, матеріально-технічної, військової і моральної підтримки сусідньої Польщі та інших країн. Важливо також об’єктивно досліджувати нашу спільну історичну спадщину. Історична наука, зазначав відомий німецький науковець Йорн Рюзен, – це культурна практика детравматизації.[33] Власне, пропонована книга нарисів – це толерантний погляд на українсько-польські відносини міжвоєнної доби, уроки та наслідки яких є актуальними й сьогодні.
Руслана Давидюк
«Весь сенс нашого перебуванняза кордоном – у праці для України»:
Наддніпрянська еміграція у Східній Галичині та Західній Волині
«Страшенно сумую за Україною, за рідними, яких там залишила, але тут я можу вільно і голосно заявляти, що я українка, що маю право бути людиною… Весь сенс, усе оправдання нашого перебування за кордоном – в праці для України»[34] – ці слова Софії Русової яскраво віддзеркалюють думки і надії наддніпрянської еміграції міжвоєнного часу. Опинившись на території Польщі внаслідок утвердження в Україні більшовицької влади, вони переживали почуття ностальгії за батьківщиною, за домом, який залишили на радянській стороні. Сподіваючись на швидке повернення, намагалися селитися ближче до кордону, «здебільшого у прикордонних повітах коло Збруча, щоби при першій нагоді, коли територія України буде звільнена від більшовиків, повернутися до рідного краю».[35] Визначальним мотивом для вигнанців було проживання у Польщі української спільноти, яка становила переважну більшість у Східній Галичині й Західній Волині. Відтак, існувала спільність мови, культури, а щодо Волині, то й православної віри. Харитя Кононенко говорила: «Цікавить мене поїздка до Польщі ще й з іншого боку. Їду до цієї держави вперше, а там живе така велика частина нашого народу… А потім, бажаєш хоч на хвилину відчути, що ти стоїш на тому клаптику земної кулі, яка від тисячоліть належала нам… Для емігранта це особливий чар, особлива принада… І ось за вікном нарешті і вогні славного города Великого Льва. Якась солодка туга, хвилююча радість охоплює єство. «Серед своїх! Серед своїх!»[36]
Західноукраїнське населення, незважаючи на власну бідність і економічну скруту, долучалося до допомоги наддніпрянцям. Голова Українського центрального комітету (УЦК) Андрій Лукашевич зазначав: «Українське і білоруське населення східних теренів – нема чого й казати – ставиться