помітити. Якщо тебе викриють і піймають, то запхнуть у дитбудинок, а там змушують важко працювати та ще й б’ють. Я достеменно не знаю, та колись мені розповідали хлопчаки із сусідського хутора, ще як мама була жива. Тоді ми вдвох ходили до міста на заробітки. Власне, це вона навчила мене крадіжкам. Але мами вже років як зо три немає, а хутори біля нас усі спустошені, і я залишалась серед них одна.
Перед моїм обличчям зненацька щось блиснуло так яскраво, що я ледве стримала зойк. Просунувши руку до чужої кишені, я швидко дістала блискучий портсигар. О, я полюбляла такі. За них дядько у Зберігальній давав цілих три ланцюги бубликів. Я чкурнула у протилежний бік, поки шановний пан не помітив пропажі.
Якийсь час я провела на цій площі, напихаючи свої кишені коштовностями, поки на горизонті не з’явився гурт опецьок. Я так їх назвала, бо вони не знали цього слова. Я теж його не знала, але мені здавалося, що воно їм підходило. Та сьогодні ми зустрілися дуже невчасно – з повним уловом у моїх кишенях.
Я кинулась навтьоки. Пробігаючи повз прилавок з пахучими пиріжками, я ковтнула слину. Дуже хотілось їсти, бо відколи прокинулась, то і крихти у роті не мала, проте часу спинятися не було. Я звернула у вуличку, влетіла у двері якогось будинку та пірнула у підвальний поверх, зачаївшись серед декількох великих коробок.
– Та сюди вона забігла! Я сам бачив!
– А я кажу, що вона чкурнула до дядька Закара! Йдемо туди і перехопимо її!
Їх голосний тупіт повільно затихав, тож я розслаблено присіла на підлогу. Сьогодні мені дуже пощастило. Я мацнула коробку біля себе і раптово почула тихий писк. Що це? Обережно піднявшись на ноги, я полізла розглядати її. Проте краще б нічого не робила.
У коробці лежали великі дохлі миші, одна із яких ще рухала хвостом і жалібно попискувала.
Я прикрила руками рота і кинулася геть із страхітливого місця. Перечепившись через поріг, я впала і вимастила обличчя у багнюці, ще мокру від учорашнього дощу, проте не це було важливо – потрібно забратись звідси якнайдалі. Подібні місця маю оминати: вони створені спеціально для таких як ми – безпритульних дітей без магії, яких таким чином виловлюють. Усі знають, що дохлі миші випаровують отруту, яка ослаблює тіло і може спричинити смерть.
Довелося навмисно викликати блювання.
Трохи заспокоївшись, я вмилась у найближчій калюжі та привела до ладу одяг на собі. Гарний вигляд втрачений, тому сьогодні нічого вполювати вже не вийде. Потрібно виміняти на їжу, що було, та повертатися додому, сподіваючись, що вартові брами не стануть звертати на мене уваги.
Я попрямувала до свого знайомого дядька, що завжди люб’язно допомагав мені. Він знав ще мою маму – пам’ятаю, як ми вдвох приходили до нього, і він дуже гарно із нею розмовляв. Коли я вперше прийшла сама, він довго дивився на мене, а потім дав шоколадну паличку. Я була така рада, що розплакалась, бо мріяла хоч раз з’їсти щось подібне. І він рюмсав разом зі мною. Але тепер мені думається, що не від радості за мене.
Я виглянула із закутка та примружилась. Опецьки сиділи напроти Зберігальної, уважно оглядаючись довкола. Я не зможу непомітно пройти повз них. І що робити? Повертатись додому? Але без їжі мені там нічого робити, та і ризиковано з таким добром проходити крізь браму – я не знаю, як вона може відреагувати на це.
Доведеться зачекати. Можливо, їм набридне, і вони підуть далі, тому що їм також потрібно полювати. Вони такі самі як я – немагічні безпритульники.
– Ти що тут забула?! – звідкись раптово вистрибнула грізна жіночка і злісно вп’ялася в мене своїми свинячими очима. – Геть звідси, приблудо! Я варту викличу!
О ні, як же невчасно я забруднилась, тепер мене не сприймали за свою! Та по-справжньому мені стало лячно, коли один із опецьків ткнув пальцем у мій бік. Вони побачили мене!
І я кинулася навтьоки.
Я швидко бігла по вулицях, оминаючи перешкоди. Звернувши не у той бік, я забігла у район, який майже не знала. Хлопчаки переслідували мене – їх голосний тупіт лунав у моїй голові. Під ними навіть земля здригалася. Чому я народилась дівчиськом? Не можу втекти навіть від придуркуватих опецьків…
Вони взяли мене у кільце, насмішкувато вирячивши свої пихаті очі.
– Попалась, малеча. Тепер не втечеш, – сказав найвищий хлопчак.
Їх шестеро на мене одну – я завідомо у програші.
– Віддам усе-усе, – швидко проказала я та вивернула кишені.
– Нічого собі! Оце так спритність! – один із них навіть засвистів. Вони переглянулись і почали наступати.
– Ні, будь ласка… Я вам нічого не зробила…
– Минулого тижня ти обробила пана, у якого ми були на хвості. Потрібно за це відповісти, дурна малеча.
Вони товкли мене ногами, тягали за довге волосся та пхали моє обличчя у землю. Що я могла зробити? Лише жалібно просити припинити це, але їм було мало моїх коштовностей. Перед моїми очима навіть цятки з’явилися. Знаєте, такі різнокольорові? Я почала їх рахувати, коли зненацька стало гаряче у грудях, і вони щезли.
Я голосно скрикнула, бо цей жар ставав