Цирк. Оксана Владимировна Кириченко

холодний дощ покрив товстою завісою усю вулицю. У сірій імлі тьмяні відблиски ліхтарів ледь виднілися, проте слугували сяким-таким орієнтиром. Вулиці, пустельні та похмурі, нагадували фільми жахів. Однак реальність видавалася страшнішою, адже в ній Ріса була головним героєм, а не звичним спостерігачем.

      Жінка зупинилася на повороті між двома двоповерховими будинками, такими ж непривабливими, як і та споруда, що звеличувалася попереду. Вона би не знайшла її без підказки – промоклої гральної карти з координатами, котру затисла у руці. Там, у прокуреній оселі шукачів пригод, де вона проводила свій позбавлений задоволення вечір, бармен зробив вигляд, що не розуміє, коли Ріса вказала на його послання. Однак її це вже не хвилювало. Розглядаючи здалеку дивну будівлю, вона відчувала тягу, наче щось у глибині душі стверджувало, що на неї чекали.

      Чим ближче вона підходила, тим ширше розкривались її очі. Споруда не була схожою ні на що звичне – вона рухалася, наче очікувала гостей. Круті сходи до ґанку перетворювалися на довгий ескалатор, що змійкою повз угору. Фундамент перекошувався, частково піднімаючись над землею і залишаючи унизу темну прірву в порожнечу. Цегляні стіни розтягувалися та набували червоного відтінку. Кругла гротескна споруда без вікон і, як вбачало око, без даху викликала неспокій та острах.

      Цирк крутився-крутився, нагадуючи зламану дитячу карусель.

      Ріса ступила на ескалатор, що доправив її до чорних, оздоблених орнаментом, дверей. Хитромудрі дугоподібні лінії, кільця, знаки безкінечності, зірки і троянди – вони видавалися їй таємними знаками сатаністів. Жінка піднесла руку, щоби проявити ввічливість, але двері з глухим скрипінням самостійно відчинилися, запрошуючи свою гостю увійти всередину. Вона озирнулася через плече, розглядаючи густий туман позаду. Крізь нього ніхто не побачить, як вона зникне, там, у цегляному чудовиську. Вітер ударив в обличчя, начебто норовливо підбадьорюючи зробити останній крок. Ріса закрила очі.

      І відкрила їх у казино.

      Яскраве світло засліпило її, й на мить здалося, що зір більше не повернеться. Серце шалено відстукувало невідомий ритм, чи то з переляку, чи то, навпаки, у передчутті свята.

      – Ласкаво просимо до Цирку, пані. Ви у нас уперше?

      Високий стрункий брюнет у класичному чорному костюмі широко посміхнувся, доброзичливо підставляючи свій лікоть.

      – Вперше, і я вважаю за краще «панно».

      Ріса швидко стягнула з пальця обручку, ховаючи її до кишені офісних штанців.

      – Ваше бажання – тут закон.

      Брюнет повів її поміж численними, переповненими людьми та їх сміхом, столиками, мелодійним голосом розповідаючи про кожного із них.

      – Найкраще заробляти на карткових іграх, панно. Наприклад, у покер. Граєте?

      Вони зупинилися навпроти широкого столу, за яким сиділо двійко дебелих чоловіків, худенька жіночка з тільцем убитої лисиці на плечі та засмучений хлопчина з довгою сережкою у вусі. Ріса похитала головою, намагаючись відігнати мару. В одну мить хлопець із сережкою витріщається на неї, а в іншу – він уже ридає через програш.

      Вони рушили далі по залу. Надмірна розкіш, веселощі публіки, незліченна їжа та напої, й уся атмосфера багатства захоплювали її свідомість зі швидкістю токійських поїздів. Бажання застилало очі, пробуджуючи десь там, усередині, почуття найтемніші і найпотаємніші, такі, що відповідають за жадобу до легких грошей.