померти, щоб виконати своє призначення. У своїй страхітливо реалістичній історії Окорафор розглядає цілу низку зол (найбільше уваги одержують гендерна та расова нерівність, а також жіноче обрізання та бездіяльність під час зіткнення з руйнівними традиціями) та створює з цих розрізнених понять фантастичну, магічну суміш грандіозної оповіді.
Publishers Weekly (обрана рецензія)
«Хто боїться смерті» не схожа ні на що з того, що читав цей рецензент. Оньєсонву – незабутня героїня з потужною, захопливою, сумною та неймовірною історією. Темп і ритм її голосу в оповіді затягує читача й не відпускає. Окорафор – майстерна оповідачка, що створює з нещодавньої історії, фантазії, традицій, новітньої техніки та культури дещо чудове й нове, чого не варто пропускати.
RT Book Reviews (обране, золота медаль)
Може, фантастична творчість Окорафор і зазнала сильного впливу Октавії Батлер, але завдяки стилю письма та похмурому підходу до тематики її можна порівняти з майстром жахів Стівеном Кінгом.
Lansing City Pulse
Книжки [Окорафор] свіжі, оригінальні та продумані. Нам потрібно більше таких авторів.
Патрік Ротфусс, автор «Страху мудреця», бестселера № 1 за версією The New York Times
[«Хто боїться смерті»] – нетрадиційний фентезійний роман… Правдоподібні, складні небілі персонажі й неупереджений погляд на Африку, повну техніки, містицизму, зіткнень культур та істинної любові.
Ebony
Письменниця Ннеді Окорафор створює розкішну та цікаву історію, насичену драматичною і трагічною іронією та абсолютно непередбачувану… Читачам, які зазвичай не читають фантастики, не слід боятися футуристичності цієї книжки… Окорафор показує, що від минулого нікуди не подітися… «Хто боїться смерті» – це постапокаліптична притча, яка наочно показує, що невігластво, бездіяльність і упередженість можуть убивати, а правда та знання – то ключі до життя.
New York Journal of Books
Лауреат Всесвітньої премії фентезі 2011 року за найкращий роман
Лауреат премії Carl Brandon Kindred Award 2010 року
Лауреат премії RT Reviewer’s Choice у номінації «Найкраща книжка (наукова фантастика)» 2010 року
Фіналіст премії журналу «Локус» за найкращий фентезі-роман 2010 року
Номінація на премію Nebula 2010 року
Книжка з почесного списку Тіптрі 2011 року
Фіналіст премії Black Excellence Award 2010 року
Найкраща книжка 2010 року за версією Publishers Weekly
Найкраща книжка 2010 року за версією Amazon.com
Найкраща книжка 2010 року за версією Library School Journal
Моєму неймовірному батькові, Ґодвіну Сандею Деніелу Окорафору, доктору медицини та членові Американської колегії хірургів (1940—2004 рр.)
Любі друзі, чи боїтеся ви смерті?
Частина I
Становлення
Розділ 1
Обличчя мого батька
Моє життя зруйнувалося, коли мені було шістнадцять. Помер тато. Він мав дуже сильне серце, та все ж помер. Чи сталося це через спеку та дим у його кузні? Ніде правди діти, його неможливо було відірвати від роботи, від творчості. Він обожнював гнути метал, підкорювати його своїй волі. Але робота його, здавалося, лише зміцнювала; у своїй кузні він був дуже щасливий. То що ж його вбило? Я досі не можу сказати напевне. Сподіваюся, до цього не доклалася ні я, ні те, що я тоді робила.
Одразу після його смерті моя мати, схлипуючи, вибігла з їхньої спільної спальні й кинулася до стіни. Тоді я зрозуміла, що стану інакшою. Тієї миті я збагнула, що більше ніколи не зможу повністю контролювати вогонь усередині себе. Того дня я стала іншою істотою, в мені стало менше людського. Тепер я розумію: все, що відбулося згодом, почалося тоді.
Церемонію провели на околиці міста, біля піщаних дюн. Була середина дня, і стояла жахлива спека. Його тіло лежало на відрізку щільної білої тканини, оточене гірляндою з переплетених пальмових гілок. Я стала на коліна в пісок біля його тіла й попрощалася з ним востаннє. Ніколи не забуду його обличчя. Воно вже не було схожим на татове. У тата була темно-брунатна шкіра та повні губи. Це обличчя мало запалі щоки, губи на ньому здулися, а шкіра скидалася на сірувато-коричневий папір. Татів дух кудись пішов.
Я відчула поколювання на карку. Моє біле покривало кепсько захищало від нерозумних і боязких людських очей. Тепер за мною постійно всі стежили. Я зціпила зуби. Довкола мене ридали і стогнали, стоячи на колінах, жінки. Тата щиро любили попри те, що він одружився з моєю матір’ю, жінкою з такою донькою, як я, – донькою-еву. Це вже давно пробачили, зарахувавши до помилок, яких може припуститися й найвидатніша людина. За стогонами я розчула тихе скигління матері. Вона зазнала найбільшої втрати.
Настала її черга прощатись. Опісля його понесуть на кремацію. Я поглянула на його лице ще раз, востаннє. Подумала: «Я більше ніколи тебе не побачу».