розповіли, що усіх Гориченків пограбували та вбили, то все зрозумів і ледь розум не втратив від горя. Але як не було Павлові гірко та важко від цієї втрати, він усвідомлював, що ще важче буде розповісти про це Демкові. «Господи, отака вона, ціна відданості гетьманові!» – думав згорьований Павло, коли до нього увійшов Демко.
– Пане, що пише мама? Ти ж для цього покликав мене? – одразу запитав хлопець і спохмурнів, побачивши засмученого Яненка. – Невже погані новини?
– Новини в мене не те що погані, а жахливі! – мовив Павло. І хлопець з тривогою побачив, як обличчя старого козака спотворилося від страждання. – Демцю, синку, річ у тім… що… Господи! Загинула вся твоя родина! А на місці вашого дому лише згарище залишилося! Мій хлопець обережно попитав людей і дізнався, що ще в кінці жовтня вашу садибу пограбували та спалили. А від Марічки і твоїх брата та сестри й сліду не залишилося!
Демко наче закляк від цих слів. Він здивовано дивився на Яненка, кліпав віями та ніяк не міг зв’язати почуті факти у своїй свідомості. «Це Пушкар! – второпав він. – Так, наша садиба стояла посеред лісу, проте жодного разу ніхто не зважився на нас напасти. Господи, це він вбив мою родину!» З болем хлопець згадав, як мати благала його не їхати, як плакала, передчуваючи біду, а він вперто поїхав, навіть не обнявши її. Губи Демка затрусилися, і він відчув, як по щоці скотилася сльоза. Але він швидко стер її.
– Господи, так ось вона яка, ціна вдячності та відданості! – прошепотів нещасний Демко та вийшов геть з дому. Але зупинився на подвір’ї, не знаючи, куди тепер іти та що робити. Куди віднести свій біль?!
До нього підійшов Іван. Помовчав. А потім обережно заговорив:
– Мені дуже шкода, що так сталося. Хоча що б я не говорив тобі, я все одно не вгамую твій біль, Демку. Я справді розумію, як тобі зараз боляче, адже я теж втратив матір. Демцю, не мовчи. Не треба!
– Знаєш, а я навіть не обняв маму на прощання. І сестру, і брата! Мій молодший братик був таке сонечко, завжди бігав за мною, мов хвостик, але ніколи не дошкуляв. Навпаки, було так добре, що він у мене був. А моя сестра… Господи, бідна моя Олесенька! – промовив Демко, скинув очі до неба та швидко закліпав ними, щоб втримати сльози.
– Тато, коли дізнався про все це, ледь не збожеволів. Я ніколи не бачив його таким згорьованим. Він навіть за моєю мамою так не побивався, коли вона померла, хоча вони й прожили душа в душу, – відверто розповідав Іван. – Я тільки зараз дізнався, що всі ці роки мій батько кохав твою матір.
Демко покосував на Івана, але в обличчі у того не було ані тіні гніву чи образи – хлопець вмів володіти своїми емоціями. Або дійсно не відчував гіркоти. Сам Демко усвідомив, що на місці Івана неодмінно зненавидів би ту жінку, яка витіснила б його маму з серця батька.
– Що ти тепер збираєшся робити? – запитав Іван.
– Ще не знаю. Я ще не думав про це, – відповів хлопець, з гіркотою усвідомивши, що він залишився зовсім один на світі.
&n