знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.
Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.
Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!
Лукавство породжує лукавство, насильство породжує насильство.
Томас Турільд, 1793
Перша частина
Привид Індебету
Осінь 1793 року
Нас тут усіх охопив сильний страх. Тисячами ширяться чутки, одна незбагненніша від іншої. Зрозуміти щось достеменно неможливо, бо кожен оповідач розказує по-своєму, і здається мені, що всі вони – трохи поети. Жорстокість злочину здається надто нечуваною, тож я не уявляю, що про все це думати.
Мікель Кардель бовтається в холодній воді. Правою рукою він тримає за комір Югана Єльма. У бідолахи з рота виступає кривава піна. Його шинель набрякла від крові і солоної води, і коли хвиля вириває товариша з Мікелевої руки, він кричить, але з горла виривається лише стогін. Єльм стрімко падає у глибину. Мікель опускає голову у воду і проводжає тіло поглядом. Його гарячкові думки уявляють щось інше, глибше, приховане від найгострішого зору. Тисячі скалічених моряків наближаються до воріт пекла. Ангел смерті прикриває їх своїми крилами, і щелепи його кістлявого черепа кривляться у глузливій посмішці.
– Агов! Мікелю! Пальте[1]! Прокинься!
Кардель повільно приходив до тями від енергійних штурханів. Одразу прокинувся й біль у колишній лівій руці. На її місці зараз дерев’яна, вирізана з бука. Протез має спеціальну виїмку для кукси, прив’язаний до ліктя ремінцями. Вони боляче врізаються в шкіру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба відв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш ніж набратися до безпам’яті.
Кардель розплющує очі. Найперше він бачить заляпаний стіл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб підняти голову – щока приклеїлася до стільниці. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столі залишилася перука. Вилаявшись, Мікель віддер її, витер брудну щоку й сховав перуку під камзол. Капелюх зім’ятий валяється на підлозі. Абияк Кардель вирівнює головний убір і натягає на голову по самі вуха.
Пам’ять поволі поверталася. Він заснув у трактирі «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краєм ока побачив ще кількох таких самих відвідувачів, яких власник підвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках і під столами, де вони зустрічали ранок, а потім плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Він каліка й живе сам, тож увесь час – лише його власний.
– Мікелю, треба йти! Знайшли труп у Фатбурені!
Карделя розбудили двоє малолітніх безхатьків. Обличчя здавалися знайомими, але згадати імен він не міг. За ними стоїть Баґґен, повнотілий кавалер господині пані Норстрем. Червонопикий і заспаний, він став між дітьми й гордістю закладу – колекцією різьблених склянок і келихів, яку завжди тримали замкненою в синій шафі.
У «Гамбургу» дозволяли випити останню чарку засудженим на страту, коли везли їх до Сканстулла на шибеницю. На склянці, з якої пив засуджений, вирізали його ім’я, дату, і замикали трофей у шафі з іншими.
Випити з такої склянки можна будь-кому, але під пильним наглядом і за окрему доплату, розмір якої залежить від слави засудженого. Вважалося, що це приносить удачу. Мікель так і не зрозумів чому.
Кардель протер очі й збагнув, що він досі п’яний. Губи і язик не хотіли слухатися.
– Чого вам у дідька?
Відповіла старшенька, дівчинка. Хлопчик із заячою губою – без сумніву, її брат, надто вже схожі між собою. Малий скривився від Карделевого перегару й заховався за спиною сестри.
– Там труп у воді, просто біля берега.
У її голосі зринали жах і збуджене хвилювання. Кардель відчув, що вени на лобі ось-ось луснуть від спроб хоч якось зібрати докупи свої думки.
– Так а я тут до чого?
– Будь ласка, Мікелю. Там нікого немає, а ми знали, що ти тут.
Кардель потер скроні, марно сподіваючись на полегшення…
Над Седермальмом ледь-ледь сіріло. Нічна пітьма висіла в повітрі, сонце ще не визирнуло над Сіклою і Данвікеном. Спотикаючись, Кардель вибрів з «Гамбургу» і посунув слідом за дітьми порожньою вулицею Борґместареґатан. Він неуважно слухав розповідь про те, як бичок хотів напитися води з Фатбурену і переляканий тікав у Данто.
– Оте вдарилося об його морду й перевернулося…
Ближче до озера тротуар закінчився і почалася багнюка.