то п’ять діб відпочинку.
– А як тебе відправлять до фортеці? – цікавиться розважливий Мюллер.
– То для мене війна на тому й скінчиться.
Тьяден – щасливчик. Він ніколи не завдає собі клопоту. Він іде з Гайє і Леєром звідси, щоб не потрапити на очі начальству під гарячу руку.
Мюллер і досі ще всіх розпитує. Тепер він знову береться до Кропа.
– Альберте, а як ти справді повернешся додому, то що тоді робитимеш?
Кроп уже наївся й через те подобрішав.
– Скільки зосталося з нашого класу? – питає він.
Ми підраховуємо: з двадцяти душ сімох уже вбито, чотирьох поранено, один у божевільні. Отже, зібралося б щонайбільше дванадцять хлопців.
– Троє з них уже лейтенанти, – каже Мюллер. – Як ти гадаєш, чи вони дозволили б, щоб Канторек на них горлав?
Ні, ми так не гадаємо. Ми теж не дозволимо горлати на нас.
– А що ти можеш сказати про єдність дії, місця й часу в драмі «Вільгельм Телль»? – нараз згадує Кроп і аж качається з реготу.
– Яку мету ставила перед собою спілка поетів «Ґеттінґенський гай»? – раптом суворо питає поважний Мюллер.
– Скільки дітей мав Карл Сміливий? – спокійно відбиваюсь я.
– Нічого путнього з вас, Боймере, не вийде, – скрекоче Мюллер.
– Коли була битва при Замі? – допитується Кроп.
– Ви морально несерйозна людина, Кропе, сідайте, три з мінусом, – зневажливо махаю я рукою.
– Що Лікург мав за найважливіше для держави? – сичить Мюллер, удаючи, ніби поправляє пенсне.
– Як правильно: «Ми, німці, боїмося самого тільки Бога й більше нікого на світі» або «Ми, німці, боїмося тільки Бога…»? – дозволяю я подумати.
– Скільки жителів у Мельбурні? – щебече й собі Мюллер.
– Як ви збираєтесь жити, коли цього не знаєте? – обурено питаю я в Альберта.
– Що ми розуміємо під явищем зчеплення? – тріумфує тепер він.
З усього цього мотлоху ми майже нічого вже не пам’ятаємо. Він нінащо не придався нам. Але ніхто в школі нас не навчив, як закурити цигарку під дощем чи в бурю, як розпалити багаття із сирого гілля; не навчив, що бити багнетом краще не в ребра, а в живіт, бо там багнет не застрягне.
Мюллер задумано каже:
– Та дарма, нам знов доведеться сісти за шкільну парту.
Мені здається, що це неможлива річ.
– Напевне, нам дозволять складати екстерном.
– До цього треба добре підготуватись. І навіть коли ти складеш іспити, що далі? Бути студентом не набагато краще. Як у тебе немає грошей, то будеш день і ніч працювати.
– І все ж таки це краще. Тільки й там доведеться втовкмачувати в голову всілякий мотлох.
Кроп розуміє наш настрій.
– Як можна ставитися до цього поважно, побувавши тут, на передовій?
– Але ж якийсь фах треба мати, – заперечує Мюллер, удаючи Канторека.
Альберт чистить собі нігті ножем. Ми дивуємось, чого це він став такий чепурун. Але він робить це тільки тому, що замислився. Відклавши ножа, він каже:
– Так воно й є. Кач, і Детерінг, і Гайє потім працюватимуть