Наталия Гурницкая

Багряний колір вічності


Скачать книгу

Павло з усмішкою спостерігав за нею. – Вважай, бо впадеш – і ми взагалі нікуди не підемо!

      Майже при кінці Ірена таки оступилася і була б упала, але Павло встиг зловити її за руку й обережно притримав за талію.

      – А, бачиш… Ліпше ми собі не будемо випробовувати фортуну. Візьми мене під руку, – він нахилився й підняв із землі троянду, яка випала Ірені з рук. – Завтра тобі ще ліпшу принесу. Тільки розцвітати починають у нас в саду при будинку.

      Дівчина взяла квітку з рук хлопця, мимовільним жестом піднесла її до носа, вдихнула аромат, тоді усміхнулася й обережно поклала маленьку долоньку у в’язаних нитяних рукавичках на згин ліктя Павла.

      – Добре, візьму тебе під руку, – вона ледь погладила пальцями його лікоть. – Але дивися мені. Якщо не втримаєш і я зашпортаюся та впаду… – вона перебільшено широко округлила очі, – то будеш нести мене цілу дорогу додому на руках.

      – А може, мені буде приємно нести тебе на руках? – Павло усміхнувся й мимоволі зловив очима погляд Ірени. – Маю для тебе сюрприз.

      – Сюрприз! Який? – очі дівчини широко розплющилися, і вона аж призупинилася. – Скажеш, який сюрприз? То щось їстівне?

      – Наперед нічого не скажу. Який тоді сюрприз, якщо все знатимеш. Помучся трохи.

      Ірена вдавано сердито насупила брови та на крок відступила від Павла.

      – Злий ти все ж таки чоловік, і геть нездала[19] у тебе пропозиція, – очі її продовжували світилися веселим блиском. – От ображуся на тебе, розвернуся та піду геть. І що тоді робитимеш зі своїм сюрпризом?

      Павло озирнув Ірену з ніг до голови.

      – Образишся і саме тоді ніц не матимеш. Жодного сюрпризу. Тобі того треба? Зачекай трохи. Дивися, яка гарна погода сьогодні. Хочу зробити тобі ще одну приємність.

      Ірена зацікавлено глянула на Павла, тоді знов сперлася на його руку та пішла поряд.

      – Добре, я потерплю. Але не довго. Не далі, ніж копець[20] Високого Замку.

      – Домовилися. Далі й не треба. Показав би той сюрприз тут, але не хочу посеред вулиці щось тобі дарувати. Публíку лише робити для сусідів.

      Ірена кинула на Павла напівлукавий погляд.

      – Знаєш, а правильно. Потім пані Юзя чи пані Базя мамі жалітимуться. Скажуть, що ти даруєш мені якісь подарунки і що я непристойно поводжуся. Мені то треба. Вони безвилазно на своїх бальконах сидять і за всіма обсервують[21], щоб потім обмовити на рівному місці.

      – А бачиш. А ти мене не слухаєшся.

      Ірена весело розсміялася і більше не сперечалася.

      Уже за годину вони з Павлом неквапно йшли нижньою алеєю Високого Замку вгору. Щасливі вже навіть з того, що матимуть ще один літній день разом, що світить сонце і що співають пташки. Радісно усміхалися одне одному, перемовлялися, іноді зупинялися, щоб зловити погляд один одного, а тоді самі з себе кепкували, знову сміялися і йшли далі. Закохані, щасливі, упевнені в тому, що попереду в них ще багато любові, щастя і таке довге життя поряд одне з одним, що просто божевілля не вважати це безміром.

      Павло