валася, шугонула до землі за розмитий обрій. На краю села на пласкому горбі, над схованою в очеретах та пожухлих осоках річечкою стояла стара розсадиста, перекрита свіжою соломою хата з новеньким дерев'яним півнем на димарі, вже вшушкана на зиму в загату з просяної соломи, так що з чотирьох круглих шибок двох її вікон виднілося по дві, й коли в них заглядав місяць, то бачив білий латаний убрус столу, убоге хатнє начиння, дві шаблі та дві рушниці на кілочку біля дверей, червоних павичів на білому комині й рядок дитячих голівок – більших, менших, ще менших – на довгому дерев'яному полу під жердкою, а біля них чорняву, у важких косах голову матері. И чотири чоловічі постаті біля печі на засланих рядниною, розперезаних кулях соломи.
На тину під хатою поблискували лисини горшків та гладущиків, перекреслила подвір'я тінь кажана, посеред двору, важко вронивши на землю голоблі, дрімав віз, й не прокинувся на скрип у леваді іншого воза, також господарського – злодійські вози не скриплять, – на польовому озерці перегукувалося перше перелітне птаство. Терпко пахло сухою нехворощю, грушами-гниличками, повіви вітру доносили з лугу прогіркло-медовий пах пізнього дрібноцвіту, але всі ті запахи перебивав неприємний, кислий запах вимочених конопель, які стійма сохли під клунею. В лозовій кошарі біля неї ремиґала пара гнідих волів.
На яблуні за хатою продиркотів північ молодий півник, йому заокселентував інший, теж молодий, теж тріскучий, і, немов сердячись на таку митецьку недосконалість, у хліві вивів своє високе, чисте, дзвінке крещендо старий досвідчений півнячий дискант. И тоді, неначе за його покликом, з кропив'яної та нехворощаної шалини підвелася низенька, в куцому, підбитому хутряною опушкою жупані та пласкій, з відворотами, шапці постать і, злодійкувато озираючись, почалапала до причілка хати. Вона вклякла на коліна біля загати, видлубала з кишені штанів трут та кресало й, далі озираючись, поспішливо заклацала сталевою дужкою кресала по каменю. Клацала та клацала, але чи відвільгла губка, чи зітерся її нагорілий край, трут довго не займався. Іскри сипалися снопами на синій жупан, на червоні шаровари, й тремтіли палієві руки, й тремтіла, здригалася його душа, але він і далі тнув блискучим сталевим жалом по кременю. Врешті червона іскра вхопилася за край губки, палій задмухав на неї витягнутими губами, замахав рукою, роз'ятрюючи її, й вона знавісніла, зажевріла, заблимала хижим оком, освітила бліде, зі зведеними судомою вузькими бровами обличчя та крайок просяної загати, підпертої вербовим кілочком, і тоді скрючена, кігтиста рука тицьнула трут у загату. Там задиміло, затріщала просянка, але вогнем не бралася. Палій зяпнув ротом, перебрав трут у ліву руку, а правою почав дерти з хутряної опушки жупана шерсть, жужмати її в клубок.
А тим часом з очерету вибрела інша постать – висока, гнучка, в киреї, без шапки – шапку тримала за поясом, – сторожко, але впевнено рушила до протилежного причілка хати. И теж опустилася на коліна, й розглянулася – діловито, спокійно. І був цей палій підготовлений краще – виварений у воді, у якій мили овечу шерсть, трут тримав у дерев'яній трубочці, й той зажеврів з першого удару кресала, й чоловік вийняв з-за пазухи підпал, вклав у нього трут, пробив кулаком у загаті дірку та вихнув усе те в загату. Він був певний своєї справи, бо одразу підвівся й, ледь пригинаючись, ступаючи широко, м'яко, попростував до очерету. И ще не дійшов до високої стіни очеретів з сивими запорозькими мітелками-чубами, як загата, в яку засунув підпал, спалахнула од верху до низу, довгий, вузький язик полум'я хитнувся, лизнув новеньку стріху. Воли перестали ремиґати, здивовано повернули голови, вогонь освітив їх, зробив з гнідих кривавими, в спокійних, добрих волових очах затанцювали криваві промінці. Тим часом загата з протилежного боку хати горіла також – вогонь виїв чималеньке дупло й роз'їдав просянку далі. Куценька постать у короткому жупані підвелася, згинці, заячим скоком хуркнула до кропив'яної та нехворощаної шалини. Але перш ніж сховатися в ній, оглянулася – полум'я бурхало на всю силу, просянка тріщала, вогненна жужелиця здіймалася в небо; постать перехрестилася й прошемріла сухими губами:
– Слава гетьману Безпалому!
И так само перехрестилася біля очеретів інша, висока постать, прорекла:
– Слава гетьману Цюцюрі!
За хвилину процокотіли копита по дорозі до лісу, а ще за мить – по дорозі в степ.
З-за хмари викотилася місячна пательня, зеленаво-бліда, вияснена до блиску, на якій брат виважував на вилах брата в даремний пострах усім іншим братам, і освітила сонне село, палаючу хату на горбі, на димарі якої німо волав на поміч дерев'яний півень, а біля димаря примостилася зіщулена темна грудка з підтисненими білими лапками – чи то домовик, чи кіт.
II
Степ переймав воду гранітними скелями, але вода виявилася дужчою, розірвала камінні обійми й клекотіла, і скипала буком, й мчала вниз, до моря, спадаючи грізними лавами. Могутня, жива і вже приречена, а може, приречена од першого дня світотворення, як приречене все суще – на буяння, клекіт і смерть, на все й на ніщо. Перша лава спадала чистим, наче шкло, потоком, й справді, зоддалік здавалося, що то шкло, вигнуте й нерухоме, крізь яке подекуди просвічується каміння. «А вода по каменю, а вода по білому…»
Це