гнізда горобці, їх було безліч, лелеки жили з ними в мирі. Тепер обоє поставали на краю гнізда, позакидали голови й клекотіли під самі хмари. Кирило ж, побачивши карету, людей у мундирах, подумав, що то приїхали забирати його в солдати, заліз на осокора й не злазив. Звідти його виманив голод.
Матір привезли до Москви, де саме перебували імператриця й Олексій.
Розумиху приводили до столичного, «панського» вигляду. Фарбували щоки рум’янами, брови, накручували буклі, вдягли в перуку, французькі строї. Коли її під руки завели до зали, вона повернула голову праворуч і побачила в дзеркалі – дзеркало було на всю стіну – розчепурену, розцяцьковану вельможну панію, подумала, що то імператриця й опустилась на коліна. Покоївки підхопили її. І тут Наталка затялася:
– Не буду в цьому. Ви з мене ляльку зробили, опудало. Давайте моє, я в гарному, чистому приїхала. І коси мої чисті, і я сама.
Довелося покоївкам вести її назад, перевдягати. До неї підійшов Олексій у камзолі, шовкових панчохах, у перуці. Вона його не впізнала.
– Мамо, це я, Олексій, – і губи в нього дрібно засіпалися. – Мамо!
Крутила головою. Тоді Олексій одгорнув жабо й показав їй знайому родимку. Розумиха заплакала. Заплакав і Олексій. За чим він плакав? За юністю, за безпосередністю життя, за рідним краєм? За всім.
Розповіли Єлизаветі. Вона дуже сміялася, а зустріла Розумиху вельми привітно, посадила біля себе на диван, взяла її руки в свої. Камеристки, всі інші мешканці палацу і захожі бачили це: розуміли, що Олексій Єлизаветі не просто фаворит, а коханий, дорога серцю людина.
– Хочете побачити ваших? – Єлизавета подзвонила в дзвоник.
Заходили чинно, але без страху: Федір Дум’янський, священик із села Понорниця біля Новгорода-Сіверського – духівник Єлизавети, його донька Катря – фрейліна, гуртом зайшли співаки з України, які саме репетирували італійську оперу: Марко Полторацький, Максим Березовський, Григорій Марцинкевич, усі в італійських строях. Розумиха водила очима, не тямлячи, що воно діється, й не вірячи, що це українські козаки, аж поки вони не заспівали, обнявшись за плечі: «Ой що ж то за шум учинився». Олексій шепотів Єлизаветі на вухо:
– Це ти – муха, а я комар.
Ой, що ж то лежить за войовник,
Чи цар, чи гетьман, чи полковник.
Не цар, не гетьман, не полковник,
А то мухи-цокотухи полюбовник.
Єлизавета дивилася на Олексія, її очі лагідно тепліли, на великих гарних губах яріла усмішка. Це бачили всі. Й насамперед бачив сам Олексій. Той погляд лоскотав серце й лоскотав честолюбство: найвища, найкраща жінка держави кохає його, він не складав звіту, що має бути з того кохання, був ще молодий, світ сприймав у одній хвилі, в хвилинності життя. Водночас обоє вже були втаємничені в утіхи тілесного життя, це об’єднувало їх, спонукало дивитися на все простіше. Й однак, найперше з її боку, сутність їхніх стосунків була не в цьому, було щось таємниче, вабливе, глибоке, що й називають коханням.
Раптом її обличчя посмутніло, очі налилися синьою чорнотою, вії затремтіли: