пцем, витер правицю об штани і простяг вперед. Хлопчина мляво потис.
– Е, хлопче, якийсь ти недолугий. Чи тебе батько з матір’ю кашою не годують? – запитав, тискаючи вузьку долоньку і намагаючись зазирнути в бліде обличчя онука. Парубійко шморгнув носом і з силою висмикнув руку. З ненавистю зиркнув на діда. В примружених очах малого причаїлося стільки люті, що Тихона пересмикнуло.
– Ну буде, Грицю, буде. – Петро тяжко зітхнув. – Не ображайтеся на нього, Степановичу, я все поясню…
– Гаразд-гаразд! – відмахнувся той, – Заганяй машину, та й ходімо до хати.
Він поспішив відкрити ворота.
– Грицю, іди, допоможи діду.
Хлопець щось невдоволено буркнув, але поплентався за старим.
– Прошу до світлиці. – припросив Тихін, – Проходь, проходь, козаче! У нас все по простому, – звернувся до онука який нерішуче тупав у сінях (після весняного сонечка там було досить таки темно та вогко). Хлопчина голосно зітхнув і навмання пройшов слідом.
Те, що назвали світлицею, виявилося напрочуд сонячною та затишною кімнатою. На покуті стояли образи, а на підлозі простелені чудернацькі вузькі доріжки. Підвіконня – густо заселені вазонами. Деякі з них квітували і, можливо, тому в кімнаті пахло чимось приємним й рідним.
– Оце так! Тут нічого не змінилося! – вигукнув Петро, поспіхом поклав сумки на лавку, яка стояла попід стіною, і роззирнувся.
– Все, як у дитинстві! Та сама лава! Ті ж домоткані доріжки. І мій вазон! Дивно, за стільки років не пропав. Виріс, як у справжнісіньких джунглях. – Чоловік підійшов до величезної монстери, що стояла в кутку, і погладив по розкішному темно-зеленому лапатому листі.
– А чого б він пропав? – Тихін кахикнув у бороду. – Поливається, удобрюється і раптом пропав. Чи він дурний?
– Ні, він не дурний! Грицю, пам’ятаєш, я розповідав про вазон під яким любив сидіти й мріяти про мандрівки у тропічних лісах? Оце він! Завдяки йому я став моряком.
– Так ти таки поступив у «мореходку»?! – дід здивовано всміхнувся, та вмить змінився на обличчі. – А розказав як чкурнув туди, де Макар телят не пасе?! Так, може я й не розумів тебе… Але ж заради пам’яті Уляни… Вона ж матір тобі замінила! А то лишив якусь цидулку про море й відвагу і шукай вітру в полі!
Занадто довго давня образа гнітила душу старого, тому і не стримався. Петро враз понурився. Знав – завинив перед дядьком. Тітка Уляна, дядькова жінка, справді, замінила йому матір яка рано померла. Та запальний парубок не зміг зжитися із суворим характером Тихона. Щойно тітки не стало – втік вчитися «на моряка».
– Е, Тихоне Степановичу, якби молодість знала…
– Еге ж. А старість могла… Та годі! – старий махнув рукою. – Нумо ладнати снідання, а то скоро й обідати час. І з чого б це я «Тихін Степанович»? Дядько я! Зрозумів?! А для тебе, Григорію, дід. Ходімо на кухню. Зараз яєшеньку підсмажу, картопельки відварю. Я ж гостей не чекав…
– Так ми привезли… – чоловік підхопив сумку і поспішив на кухню. – Грицю, мий руки і допомагай. Поїси й ляжеш відпочинеш. Ми ж рано виїхали. Ти, мабуть, втомився.
Опісля Тихін відвів онука в бічну від світлиці кімнату. Хлопчина ліг у прохолодну постіль і вперше, за багато часу, заснув міцним сном.
– Ну, Петре, ходімо на вулицю, – старий щільніше причинив кімнатні двері. – А то за сніданком ти щось не дуже гутарив.
Чоловіки вийшли на двір і повсідалися на ганку. З будки визирнув Сірко, дзявкнув на незнайомця й знову заховався.
– Ти гля! Швидко за свого признав. – здивувався дід, – Що то значить молоде-дурне. То розповідай, Петре, чому додому не навідувався? Чому приїхав тільки з сином, без дружини?
– Та, дядьку, не знаю з чого й почати. Стільки всього трапилося. Ото вступив до училища… На практиці у море ходили… В одному з портів познайомився з Надійкою, такою ж непосидою, як сам. Одружилися, жили добре. Я вивчився, вона вивчилася. Вона в мене етнографом була… – почав Петро і замовк, поринувши у спогади.
– Дак, чому ж була!? Вона й зараз Є! – вигукнув розпачливо, але враз обм’як, похилив голову і спустошено притулився до стіни.
– Біда у нас, дядьку… Рік тому переїхали ми до Києва. Мені немає різниці звідкіля у рейс іти, а Надійці добре: і архіви близько, і формування експедицій. Вона влітку їздила й Гриця за собою брала. Та цієї зими, пішла Надя зі своєю групою на Лису гору. Пішла і пропала… Потім розповідали, що всією громадою шукали. Не знайшли… І міліція з собакою приходили… Я тоді також там був. Марно! І дивно якось! Тут на снігові є сліди, а тут вже нема… Собака весь час скавучав… Щойно прийшли туди де Надя пропала, то наче закляк. А потім поводок вирвав і тільки бачили. Аж увечері догукалися. З тих пір й живемо самі… Тільки треба мені знову у море. Не можна розірвати контракт! Роботодавці, чорти б їх узяли, вважають, що зникнення дружини – не причина, щоб не йти в рейс! Радять, щоб на час відрядження, здав малого до інтернату. А я не можу! Не можу! Занадто важко Гриць дався! Скільки зусиль доклали, щоб він залишився! Його ж нам підкинули! Ще зовсім маленьким. Надя запевняла, що тижнів зо два