емих представників нашого суспільства, адже тоді, коли ми стояли на межі перебудови світу, усі без винятку люди уславилися титанами, усі діячі політики і культури – геніями, усі солдати – героями, усі громадяни – патріотами, усе людство – великим океаном, що раз по раз змінював свої чисельні течії…
Можливо, у величі всіх, а з тим – і кожного окремо, полягав апогей нашої епохи – той самий, який вінчав грандіозні часи Олександра і Цезаря, Карла Великого й Яна Жижки, Шекспіра і Кромвеля, Фрідріха Першого і Вольтера…
І, якщо це твердження є правдивим, нині варто було б слухати будь-які деталі розмов, дій і записів – інакше ми б ризикували не помітити стрімкий хід подій, що так довго стукалися в наші зачинені двері. Адже найбільш впливові події в історії зазвичай трапляються несподівано, блискавично, невідворотно…
Розділ І. У Парижі
1. De actu et visu[1]
Наприкінці листопада 1804 року неспокійну та галасливу зазвичай Французьку республіку було неможливо упізнати. З її наводнених городянами вуличок зникли – сподівалося, раз і назавжди! – споруджені з усяких підручних матеріалів жалюгідні підмостки, на яких за часів Конвенту депутати безупинно рвали голосові зв’язки, інформуючи міщан про державні справи. Назавжди зникли з поля зору строкаті патріотичні вбрання дам, з яскраво-червоними стрічками на витончених довгих шиях, з площ міст за непотрібністю прибрали гільйотини і, по можливості, відновили архітектурні споруди, постраждалі через вандалізм революційних героїв минулого століття.
Лише нечіткі написи на старих будівлях і ще не замасковані діри від куль в їх стінах нагадували про жахи тих кривавих днів…
Окрім цього, зі змінами зовнішніми прийшли також внутрішні. Адже, як відомо, багато в чому людина залежить від обставин, в яких живе… І, якщо вже обставини дозволяють їй жити щасливо і спокійно, вона ніколи більше не побажає жити у вічному відчаї і страху.
Таким чином, ті, хто ще вчора на весь голос кричали: «Аристократів на ліхтар»! загартовуючись у щоденній боротьбі і тому будучи істинним бичем тиранії, вже сьогодні вели розмірене, спокійне життя далеко від політики і битв, навіть не згадуючи про колишні свої діяння…
Що ж, цей факт уславився порятунком для кожного француза, оскільки усі ми, перенаситившись міжусобицями, жадали дістати нарешті безтурботність і умиротворення…
І новий уряд нам те радо забезпечував.
2. Dura necessitas[2]
Благополуччя країни багато в чому залежить від єдності народу і влади, яку, правда, можна тлумачити як симпатію першого до другої. Врешті-решт, у прихильності народжується довіра, наслідком котрої є найсильніша кооперація між різними верствами суспільства увінчуючись нарощуванням небувалої державної потужності. Але якими засобами досягти подібної ідилії? Що варто було покласти на її вівтар, домагаючись такої значної мети? Які жертви треба було принести на користь цього і майбутніх поколінь? Відповідь була єдиною – безжальність. Безжальність до корупціонерів, до злочинців, до зрадників, до своїх і чужих – ворогів і друзів… І Наполеон у перші ж місяці свого правління опанував цю необхідну нещадність. Він без найменшого жалю посилав каральні загони на розправу з бандитами, що кишіли на дорогах південної і центральної Франції, а також з тими поліцейськими, які допустили розгул цих негідників. Завданням їх було до неможливого лаконічне кредо – винуватцям жодного помилування…
Пан Перший консул, видавши подібні директиви, тоді яскраво проявив ще одну характерну рису, яку раніше досить добре приховував, – гостру нетерпимість до злочинців.
На його думку, всякий, хто мав необережність переступити закон, при тому ще й славлячи прапори Бурбонів, мав зазнати найсуворішого покарання…
А покарання те було – розстріл…
Багато хто через такі радикальні дії звинувачував Бонапарта в надмірній жорсткості і управлінській недосвідченості. Один з тих кабінетних щурів, які зазвичай бояться зайвий раз пискнути, колись осмілився дозволити собі зауваження: «Довічний Консул, очевидно, не помічає відмінностей між капральською формою одягу і вбранням глави держави! Ми не можемо собі дозволити уподібнюватися солдатам, сиплючи кулями направо і наліво!».
Але, втім, незважаючи на несхвалення і критику, Наполеон все ж домігся поставленої мети: після півроку його правління, свавілля шуанів[3] і роялістів було повністю усунено.
Таким чином, беззаконня, що колись здавалося нам нездоланим, було стерте з лиця землі за лічені декади. Розкрадання і грабежі, з якими Франція відчайдушно боролася сотні років, були присічені всього одним розпорядженням. Таким чином, Перший консул твердою рукою усунув паразитуючу вікову хворобу нашої Батьківщини.
Вкотре вже його ціль, виправдала засоби, до яких він вдавався на шляху до неї…
3. На роздоріжжі
Будинок, який віддають в руки новому господарю, миттєво перетворюється на його новий лад.
У нашому