Мамутові бивні. Юрій Яновський

статочно. Хіба можна було помилятись? Навіть теперішній газетчик знає смак в опереті, а старий Вім не одну сотню років жив на світі!

      Вітер дмухав у ліс, як в одну велику валторну. Чулись якісь звуки, але чи можна ж їх порівняти зі справжнім струментом?! Хіба дійсного дмухача на валторні здивує це низьке do bemol? Або: що це за примітивність мелодії?! Навіть сука на Ланжероні в Одесі виє по більш складній партитурі. І справді, яка валторна, що поважає себе, дозволить собі такий репертуар: там-татам-там! фі-ііі-у-уу! у-ууу-у!!

      Я не знаю також, чи шум великої ріки дає щось подібне до приємного дуету скрипки й барабана. Мені хочеться сказати: «ні». Мамут Вім був цієї ж думки.

      Дах в опереті, де грав Вім, був такого дешевого синього кольору, що його встидався б і завклубом спілки Харчсмак. Друге діло, аби він був оранжевим або хоч кольору свіжого ліхтаря під оком – ні, він був синім.

      Електричний ліхтар переходив за сеанс од сходу до заходу. Він витикався на сцені, проходив її, підіймався до душників на стелі, злазив поволі на «гальорку», зсовувався на 3-й ярус лож, на 2-й, на 1-й, бельетаж і, врешті, ховався під ногами капельдинера.

      Старий Вім не пам'ятав, скільки вже він сеансів грає. Але не менш десятка. Статисти в перуках, що налазили їм аж на очі, скакали навкруги Віма і кричали щось подібне до арії паровозного гудка. Вони були вдягнуті так, як вдягаються дійсні члени товариства «Геть сором». Навіть для оперети це виглядало сміливо, і Віму ясно було, що скоро з'явиться міліція. Вім догравав свою роль. Статисти шпурляли на шкіру Віма каміння, сичали, як пара з чайника. Але з того, що це був уже майже десятий сеанс, – Вім почував себе недобре.

      Мамут потоптався ще трохи в неприємній ямі, копирснув землю великими білими бивнями й ліг на бік. Коли ж електричний ліхтар неосяжного неба загас під ногами капельдинера на заході – великий старий мамут Вім витиснув із своїх легенів останнє повітря.

      Завіса спустилася.

      …це сталося за 51 000 років до тої хвилини, коли народився Ісус…

      2

      Весела була цього року осінь. Викурили немало махорки нічні тумани й простягали не раз димучі пасма за вигін у яр, до Дніпра – великої ріки.

      Справи починаються коло млина.

      На Степанові був кожушок ще з царського фронту й не було зовсім шапки.

      – Во ізбіжаніє нагроможденія факту, – сказав він.

      – А нащот там облізації – так я вам скажу, брешуть, гади.

      – Що ти понімаєш на воєнних ділах? – сказав Серьога-міліціонер. – У газеті проставлено, що китайський цар на Сибір іде. Хоче ввесь Сибір зайняти.

      – Це не тільки китайський. Вони вже нас поділили між государствами. Америці – половина Сибіру, Англії – Чорне море, Франції – Петроград та Москву. А Германії – Україну. От-от прилетять ерапланом.

      – На конференцію, значить? – запитав Степан. – Нащот резолюції й контрибуцій?

      – Будуть тобі резолюції! – пообіцяв Серьога.

      Решта – двоє куркулів – солідно копирсали паличками воду й задумливо плювали на небо, що пливло в воді глибоко й синьо.

      – Мені це отець Гервасій казав про нашествіє іноплемінників і іже з ними, – роззявив рота церковний староста.

      – Не іноплемінники, а інтервенція, – сказав Серьога, – а отцю Гервасію скажіть, щоб фізкультурою займався та щоб на бокс вчився.

      – Який це бокс?

      – Бокс – єсть научная драка кулаками. Скоро до нас приїде український піп – так щоб все по-научному було.

      – Гріх тобі, хоча ти й Совєцка вдасть, – почав Гундя – церковний староста, – це кощунствене слово.

      – Меморандум їм у пуп, скажу я вам! «Лерігія – опіум для народа», – сказав Серьога.

      Серьога перед цим покуштував «первака» і загинав такі слова, що в решти слухачів свербіли вуха.

      – А знаєте, чого ми тут зійшлись? – сказав Гнат Карпо-вич – куркуль на двадцять десятин і самогонщик.

      – Угу, – підтвердив міліціонер.

      – Наш ворог настрочив на нас листа.

      – Семко?

      – Він. Підлиза, сукин син, до голих кенесів[2]. Втопити його, арештанта, сволоча!

      Міліціонер загубив трохи хмелю й сказав:

      – Вещественні доказательства?

      – Єсть, – відповів Гнат Карпович і витяг із картуза лист паперу, – ось!