ько-шибеник камінцями. Листя летіло у вікна будинків. У обличчя квапливих перехожих. У лобове скло поодиноких авто, на яких втомлені денною працею городяни, поспішали повернутися до своїх осель, щоб у спокої домашнього затишку випити гарячого чаю або запашного глінтвейну.
У такий вечір не хочеться галасливої компанії в улюбленому пабі з кухлем «Баварського» у руці. Не хочеться розмов про політиків та ціни на продукти, що зростають, про натовпи біженців, які заполонили улюблену Німеччину. У такий вечір добре сидіти вдома, у кріслі біля каміна, вкривши ноги шотландським пледом, з цікавою книгою в руці. Дрова весело потріскують у каміні, поруч витягнувся на весь зріст пес, підставивши пузо до тепла, що йде від вогню. На невеличкій канапі зручно влаштувалася дружина з в'язанням. Діти замкнулися в своїй кімнаті, поринувши у спілкування з друзями в мережі. Тихо, не відволікаючи, бурмоче ведучий з екрана телевізора, читаючи прогноз погоди. Тепло та спокій огортають житло й осіння негода, що залишилася за вікном, вже не торкається оголеної шиї в завитках шарфа, вже не холонуть без рукавичок пальці рук і різкий північний вітер не намагається просунути в складки одягу свої крижані пальці.
Двоє чоловіків розташувалися в невеликій вітальні, на першому поверсі двоповерхового типового будинку в передмісті Потсдама. Років двадцять тому ці будинки були частиною житлового комплексу для офіцерів, які входили до складу обмеженого контингенту радянських військ у Східній Європі. Після об'єднання Німеччини, війська пішли геть, а будинки перейшли до муніципальної власності. Котеджі розпродали на торгах. Нові мешканці, кожен у міру своїх можливостей і смаку, намагалися змінити зовнішній вигляд однотипних будівель. Власник описуваного будинку теж доклав чимало зусиль, щоб надати своєму житлу статечний вигляд. Але внутрішнє оздоблення вдалася йому набагато краще, ніж зовнішнє.
Інтер'єр будинку був витриманий у класичному стилі, притаманному початку минулого сторіччя. Стіни були вкриті різьбленими дубовими панелями, прикрашені химерним готичним візерунком. Темні, в тон панелям, меблі, килими та бронзові статуетки на бюро й камінній полиці надавали оселі відтінок старовини, роблячи її більш схожою на заміську садибу заможного бюргера минулого століття, ніж на звичайний житловий будинок.
Кімнату, яка, судячи з усього, правила власнику будинку за кабінет, освітлювали багаття розпаленого каміна і три свічки в ажурному бронзовому свічнику, що стояв на столі.
Поруч зі свічником, тьмяно мерехтячи холодним блиском металу, в розкритому шкіряному чохлі, обробленому темно-червоним оксамитом і срібними завитками, лежали дев'ять стилетів.
Мистецтво старовинного майстра, який виготовив клинки кілька століть тому, приваблювало погляд точністю своєї роботи й своєрідністю орнаменту. Тонкі трикутні леза, що розширювалися та переходили в руків'я, своїм виглядом випромінювали небезпеку. Самі руків'я були виконані у вигляді переплетених змій, що обвивали стебло троянди. Оздоблювали їх темно-червоні рубіни розміром з велику вишню, закріплені в пелюстках напіврозкритих металевих квітів.
Перший з чоловіків уважно розглядав стилети, час від часу беручи один з клинків до рук, вивчав його поверхню за допомогою лупи, звіряючись з описом у каталозі, розкладеному в нього на колінах.
Другий чоловік, з властивими арійцями суворими рисами обличчя та головою, прикрашеною чудовою чуприною сивого волосся, прикривши очі, не поспішаючи тягнув коньяк з пузатого келиха.
Нарешті, молодший з чоловіків, який, судячи з ділового вбрання, був відвідувачем, відклав убік каталог і лупу.
– Все збігається, гер Штофман. Все збігається. На одному з лез ми маємо пам'ятне гравіювання, на інших – тавро майстра та фамільний герб Борджіа, – він задоволено усміхнувся. – Скажіть, будь ласка, як вам вдавалося стільки часу зберігати цей скарб у таємниці й жодного разу не дати про себе знати?
– Все надзвичайно просто, – літній чоловік відкрив очі та поблажливо глянув на співрозмовника. – Довгі роки життя в НДР[1] привчили мене дотримуватися обережності. Та й особливої потреби у грошах не було. Але ось днями лікарі озвучили діагноз – і я зрозумів, що готовий поміняти цей, як ви кажете, скарб на продовження мого життя. Серце, знаєте, зносилися.
– Так це не дивно, з погляду на вашу колишню службу.
– Ви маєте рацію. Служба в Stasi[2] нікому з нас не додала здоров'я. Мені шістдесят вісім, але я здоровий і повний сил, ось тільки серце підводить. Після операції я сподіваюся прожити не менш цікаве життя ще протягом кількох десятиліть. Придбаю яхту та відправлюся в навколосвітню подорож. Хочу нарешті подивитися на світ очима туриста.
– Та ви романтик, гер Штофман.
– Усі розвідники – романтики в душі. Пошук нових відчуттів, гарні жінки в екзотичних країнах, небезпечні ситуації, все це викликає викид адреналіну в кров, – чоловік усміхнувся. – Так скільки готовий викласти ваш клієнт?
– Один мільйон британських фунтів стерлінгів.
– Смішно. На будь-якому з аукціонів ви піднімете в двадцять, а то й в тридцять