Джілета Беламі.
– Допіру я переглянув число «Xвилі», – писав Джілет із Парижа. – Звичайно, О’Тарі пощастить із нею. Але дечого бракує.
Далі були подробиці щодо удосконалення новонародженого тижневика.
– Піди та побалакай із ним. Тільки так, ніби це ти сам від себе. Не треба, щоб він знав, що це моя думка. Бо як дізнається, то схоче, щоб я був його паризьким дописувачем. Але я не можу, бо одержую готівку за свою писанину в товстих журналах. Передусім не забудь зробити йому нагінку за того дурня, що веде відділ критики музики та мистецтва. До речі, Сан-Франциско мало завжди свою власну, своєрідну літературу. Проте не має її тепер… Скажи йому, хай мотнеться навкруги та знайде якогось писаку, що гнатиме йому жваві статті та поверне минулу славу і барви Сан-Франциска.
Кіт Беллю одвідав контору «Хвилі» і сумлінно виконав доручення. О’Тара уважно вислухав. О’Тара сперечався. О’Тара погодився. О’Тара нагнав дурня, що писав критику. Далі О’Тара взявся до Кіта, і з Кітом трапилося те, чого так боявся Джілет у далекому Парижі. Коли О’Тара домагався чого-небудь, ніхто із приятелів не міг одмовити йому. Він був такий приємно та непереможно настирливий. Не встиг Кіт Беллю вислизнути з контори, як зробився співвидавцем, погодився писати щотижня кілька стовпців критики, поки не знайдуть пристойного співробітника, та зобов’язався постачати щотижня частину десяти тисяч слів хроніки місцевого життя Сан-Франциско – і все це задурно.
– «Xвиля» ще не може платити, – пояснив О’Тара, одночасно додавши, що тільки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, і що ця людина – Кіт Беллю.
– Який же я дурень! – бурмотів потім Кіт, сходячи вузькими східцями.
З цього почалася його панщина в О’Тари, що для нього він заповнював ненажерливі шпальти «Хвилі»
Тиждень у тиждень сидів він у конторі, витримував наскоки кредиторів, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п’ять тисяч слів у всіх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великі претензії. Для неї потрібні були ілюстрації, а витрати на них були величезні. Ніколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кітові Беллю. Через це саме й не було змоги оплатити збільшений штат співробітників.
– Ось що означає бути добрим хлопцем, – пробубонів одного дня Кіт.
– Дяка Богові за добрих хлопців, коли так! – зі слізьми на очах скрикнув О’Тара, стискуючи Кітові руку. – Ви врятували мене, Кіте! Ще трохи, друже, і вже буде легше.
– Ніколи не полегшає, – жалібно відповів Кіт. – Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.
Трохи згодом йому здалося, що він знайшов спосіб визволитися. Одного разу, скориставшись із присутності О’Тари, він спіткнувся на стілець. Кілька хвилин пізніш він наскочив на ріжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоїк клею.
– Пізно лягли? – запитав О’Тара.
Кіт доторкнувся руками до очей і, раніш, ніж одповісти, злякано подивився навкруги.
– Ні, не те. Щось з очима. Вони, здається; відмовляються служити мені. Оце й усе.
Кілька днів він спотикався та налітав на конторські меблі, але серце О’Тари не пом’якшало.
– Знаєте, що я вам пораджу, Кіте? – сказав він одного дня. – Підіть ви до окуліста. Є тут такий лікар Гесдепл. Він дуже добрий спец. І це не буде вам нічого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповістками. Я з ним побалакаю особисто.
І вірний своєму слову, він вирядив Кіта до окуліста.
– Нічого не діється вашим очам, – сказав лікар, після довгого огляду. – Справді, у вас чудові очі – одна пара на мільйон.
– Тільки не кажіть цього О’Тарі, – попрохав Кіт. – І дайте мені чорні окуляри.
Наслідком цього було те, що О’Тара почав співчувати йому і з запалом говорити про той час, коли «Хвиля» зіпнеться на власні ноги.
На щастя своє Кіт Беллю мав власні кошти. Хоч невеликі вони були у порівнянні з іншими, але ж їх вистачало на те, щоб належати до кількох клубів та утримувати студію в Латинському кварталі. Щоправда, з того часу, як він став спільником О’Тари, його витрати значно поменшали. Йому ніколи стало витрачати гроші. Він тепер ніколи не заглядав у студію, не частував місцевої богеми славетними гарячими вечерями. Проте він ніколи й не мав тепер грошей, бо «Xвиля» завжди забирала їх дочиста, висмоктуючи не тільки його мозок, але й кишеню. Були ілюстратори, які періодично відмовлялися ілюструвати, друкарі, які періодично відмовлялися друкувати, та конторські співробітники, які частенько відмовлялися виконувати свої обов’язки. У такому разі О’Тара тільки дивився на Кіта, а Кіт робив решту.
Коли пароплав «Екселсіор» прибув з Аляски і привіз новини про Клондайкські розсипи, що звели з глузду всю країну, Кіт зробив цілком легковажну пропозицію.
– Слухайте, О’Таро, – сказав він. – Це захоплення золотом буде зростати. Повернуться дні 49-го року. А що, як я чкурну туди, за матеріалом для «Хвилі»? Я сам покрию свої витрати.
О’Тара похитав головою.
– Не може контора обійтися без вас, Кіте. До речі, ще нема й години, як я бачив