запаковують туррони[28] з ліщини. Закривши ящик, Чело перев’язала його тонкою стрічкою, теж червоною.
Ми прибули на обране місце, за нами задихано слідував Кінг. Йому, товстому й старому, тяжко було підніматися колишнім річковим берегом. Я став навколішки під одним з дерев і садовою лопаткою викопав яму. Запахло вологою землею. Декілька хробаків повзали поміж корінням. Ненавмисно я розрізав одного лопатою. Задня частина залишилася звиватися в грязюці, тоді як передня зникла в якійсь дірці.
Кінг зацікавлено совав морду в яму. Кілька разів я мусив відштовхнути його, щоб не заважав працювати. Я відпихав його, а він знову ліз ізгори. На моїх штанах позалишалися сліди його брудних лап. Я закінчив копати, і Чело простягла мені ящик.
– Прощавай, Луїсе, – сказала вона й, не кажучи більш нічого, пішла геть стежиною. Мені захотілося покликати її й попросити, щоб вернулася. Сама мене переконала поховати його, а тепер пішла. Та я лише подивився їй услід. Поряд проїхала вантажівка з відкритою вихлопною трубою, випустивши чорну хмару диму. Цього було досить, аби я облишив дивитися на Чело й зосередився на цьому мініатюрному похороні.
Я викопав на шістдесят сантиметрів углиб. Не хотілося, щоб якийсь собака розгріб, дістався до Луїса і зжер. Поклав ящик на дно, привалив його важкою каменюкою й засипав багнистою землею. Закінчивши, вирівняв могилу лопатою й накрив рястом, щоб приховати. Кінг, що стежив за кожним моїм рухом, обнюхав могилу й спробував порити лапою. Я відігнав його, і він застиг, дивлячись на шар землі й рясту на могилі.
Я випрямився й підвів голову. Чело сиділа на підніжжі однієї з опор високовольтної лінії, що йшли вздовж проспекту. Я попрямував до неї, Кінг не відходив від моєї ноги. Вона побачила мене й сумно усміхнулася. Простягла руку й лагідно притягла мене, аби я сів поряд.
– Уже закінчив?
Я кивнув. Сидячи на підмурку опори, ми могли розгледіти деякі з дахів нашого району, і серед них дах будинку сім’ї Баррера, на якому загинув Карлос. Я дивився на нього кілька секунд, а потім повернувся до Чело.
– Ніколи більше не плакатиму, – сказав я їй.
– Не кажи дурниць, плакати – це добре.
– Ні, справді, ніколи, я ніколи більше не заплачу. Клянуся тобі.
Чело подивилася мені в очі й погладила по щоці.
– Вірю тобі.
Вапіті зробив коло по сосняку й зупинився. Понюшив повітря й видихнув густу пару. Застиг на мить, пильнуючи, і побіг у напрямку стада самиць, які паслися на вільному від снігу, порослому травою клапті землі. Він прийнявся їсти поряд з ними. Пролунав постріл. Вапіті позадкував і пробіг кілька кроків. Перелякані самиці відбігли й зупинилися за декілька метрів поглянути, що сталося. Вапіті захитався й упав, дриґаючи ногами на снігу.
Амарук опустив рушницю. Наблизитися на достатню для пострілу відстань забрало в нього значну частину дня. Вапіті ставало щоразу менше. Три останні зими були суворими, і поголів’я вапіті, оленів, бізонів і лосів різко скоротилося. А з ними поменшало