икорчовував чагарник і обдирав в’юнкі рослини, під якими могло б ховатися якесь слабке місце, Лікар іще нарвав листочків і написав нові картинкові листи для того, щоб Джабізрі заніс їх усередину, якщо тільки він знову покажеться, а Полінезія тимчасом принесла жменю горіхів і заштовхала їх у жукову нірку, один за одним, щоб полонені всередині гори їх з’їли.
– Горіхи такі поживні, – зауважила вона.
Але відкриття, яке зрештою й привело нас до успіху, зміг зробити Джип, який рив землю в основі плити, немов управний щуролов.
– Лікарю, – загорлав він, біжучи до Джона Дуліттла, з носом геть вимазаним чорною грязюкою – ця плита внизу спирається всього-на-всього на шар м’якого ґрунту. Там копати нічого робити. Я гадаю, що печера за плитою просто розташована зависоко, аби індіанці могли руками докопатися до землі, бо інакше вони б уже давно могли б прорити собі хід на волю. Якби нам тільки вдалося прибрати земляну основу з-під плити, вона б могла трошки з’їхати вниз. І тоді, можливо, індіанці зуміли б вилізти через верх.
Лікар поспішив оглянути місце, де копав Джип.
– Так, справді, – сказав він, – плита стоїть настільки прямовисно, що якщо в нас вийде прибрати ґрунт з-під цього переднього краю, то вона могла б упасти прямо вниз у цьому напрямкові. Це варто спробувати. Нумо всі до роботи, хутчій!
У нас не було інструментів, окрім палиць і уламків каменю, які ми могли знайти навколо. Мабуть, зі сторони ми виглядали досить дивно: уся команда, присівши навпочіпки, гребла і рила землю під плитою, як шість борсуків, вишикуваних у рядок.
Десь приблизно через годину, протягом якої, попри холод, піт бризкав із наших лобів на всі боки, Лікар застеріг:
– Будьте готові відскочити з-під неї, геть з її шляху, як тільки помітите, що вона починає рухатися. Якщо ця плита впаде на когось, то розчавить його тонше, ніж млинець.
Раптом ми почули скрипучий, скреготливий звук.
– Обережно! – заволав Джон Дуліттл. – Вона зрушила! Розбігайтеся!
Ми кинулися на обидва боки навтьоки від смерті. Величезна скеля повільно з’їхала вниз десь на фут в ту канавку, яку ми під нею викопали. На секунду я відчув розчарування, бо виглядало все це так само безнадійно, як і раніше, – ніяких ознак входу в печеру над плитою не з’явилося. Але коли я поглянув угору, то побачив, що верх плити дуже помалу відходить від схилу гори. Ми вивели її з рівноваги. В міру того, як вона відділялася від поверхні гори, з-позад неї почали долинати голоси людей, які щось радісно кричали незрозумілою мовою. Швидше й швидше верх почав перехилятися вперед, а потім униз. З громовим гуркотом, який струсонув увесь гірський хребет, плита гепнулася вниз на землю й розкололася надвоє.
Як я можу описати вам цю першу зустріч двох найбільших натуралістів, яких коли-небудь бачив світ, Довга Стріла, син Золотої Стріли, та Джон Дуліттл, Доктор Медицини з Паддлбі-на-Болоті? Ця сцена й нині стоїть у мене перед очима, виразна й чітка в кожній своїй деталі, попри те, що все це відбувалося багато-багато років тому. Однак коли я тепер почав писати про це, то слова здалися мені занадто убогою річчю, аби передати вам цю величну подію.
Я знаю, що Лікар, чиє життя, безперечно, було сповнене справжніх подвигів, завжди вважав звільнення індіанського науковця найзначнішою справою, яку він зробив у своєму житті.
Що ж до мене, то, знаючи, як багато ця зустріч для нього значить, я був увесь на голках і шпильках від нетерплячки й цікавості, аж доки та величезна каменюка нарешті загриміла вниз і ми змогли поглянути, що ж ховається за нею.
Нам відкрився похмурий чорний вхід до тунелю висотою в повних двадцять футів. У центрі отвору стояв величезний червоношкірий індіанець, він був сім футів на зріст, гарний, мускулистий, стрункий і оголений, якщо не вважати вишитий бісером шмат полотна, обмотаний навколо талії, та орлине перо у волоссі. Однією рукою він прикривав обличчя, щоб захистити очі від сліпучого сонця, якого він не бачив багато днів.
– Це він! – я почув, як Лікар шепоче поряд зі мною. – Я пізнаю його за великим зростом і шрамом на підборідді.
І він повільно рушив уперед, через повалену кам’яну плиту, простягнувши руку червоношкірому чоловікові.
Нарешті індіанець прибрав долоню з очей. І я побачив, що в них був цей незвичайний проникливий вогник, як в очах орла, але добріший і м’якший. Він повільно підняв свою правицю, а решта його тіла залишилася застиглою й непорушною, як статуя, і взяв руку Лікаря в свою. Це був величний момент. Полінезія кивнула мені з виглядом задоволення й посвяченості. І я почув, як розчулено зашморгав Бампо.
Потім Лікар спробував заговорити з Довгою Стрілою. Але індіанець не знав англійської, а Лікар – індіанської. Тоді, на моє здивування, я почув, що Лікар випробовує різні тваринні мови.
– Вітаю тебе! – сказав він по-собачому. – Радий тебе бачити – кінськими жестами. – Як довго ви були завалені? – оленячою мовою. Проте індіанець жодного разу не поворухнувся й продовжував стояти, прямий і напружений, не розуміючи ні слова.
Лікар спробував ще кілька тваринних діалектів, однак безрезультатно.
Аж