а педалі зчеплення, то відпускали їх, утримували машини в постійній напрузі, які то смикалися вперед, то відкочувалися назад, наче нервові коні, що чують, як свистить у повітрі над ними батіг. Пішоходи вже перейшли вулицю, але сигнал, який дозволяв вільний проїзд для автомобілів, ще не загорався кілька секунд, і дехто дотримувався думки, що ця затримка, така нібито мало значуща, але помножена на тисячі світлофорів, що існують у місті, які послідовно змінюють свої три кольори, є однією з найістотніших причин заторів на вулицях або, як тепер частіше кажуть, вуличних пробок.
Зелений сигнал спалахнув нарешті, машини рвучко подалися вперед, але відразу стало видно, що не всі вони поїхали з однаковою швидкістю. Перший автомобіль у передньому ряді не зрушив із місця, певно, там виникла якась проблема з механікою, зламався акселератор, щось заїло в коробці передач, сталася аварія в системі гідравліки, заклинило гальма, а може, просто закінчився бензин, таке буває нерідко. Новий гурт пішоходів, який утворився на переході, побачив, як водій знерухомленого автомобіля вимахує руками за вітровим склом під оглушливі сигнали машин, що скупчилися за ним. Деякі з водіїв уже повибігали на вулицю, маючи намір зіпхнути застряглий автомобіль кудись убік, де він не заважатиме рухові, інші барабанили по зачинених вікнах, чоловік, який сидів у кабіні, крутив головою то в той бік, то в той, було видно, що він кричав, вигукуючи якесь одне слово, але ні, він вигукував не одне слово а два, як усі почули, коли комусь пощастило відчинити дверцята, Я осліп.
Але повірити в це було важко. Побачені лише мимохідь, бо роздивитися їх пильно в такі хвилини неможливо, очі чоловіка за кермом здавалися цілком здоровими, райдужна оболонка була світла й блискуча, склеротика біла й компактна, немов порцелянова. Що ж до закочених вій, зморщеної шкіри на обличчі, підсмикнутих угору брів, то все можна було пояснити нападом жаху. В одну мить те, що було видно на обличчі чоловіка в кабіні автомобіля, зникло за його стиснутими кулаками, так ніби він хотів заштовхати всередину свого мозку останній побачений ним образ – червоне й кругле світло світлофора. Я сліпий, я сліпий, повторював він із розпачем у голосі, поки йому допомагали вийти з автомобіля, і сльози, які котилися в нього по обличчю, надавали осяйного блиску очам, що, як він стверджував, були мертвими. Це минеться, ось побачите, це минеться, заспокоювала його якась жінка, таке в людини буває від нервів. Світлофор уже змінив колір, кілька цікавих пішоходів наблизилися до гурту, а водії задніх автомобілів, які не знали, що відбувається, протестували проти такої надмірної уваги тому, що вони вважали примітивним вуличним інцидентом, розбитою фарою або подряпаним крилом, інцидентом, який не виправдовував такої штовханини, Викличте поліцію, кричали вони, приберіть звідси цю тарадайку. Сліпий благав, Будь ласка, нехай хто-небудь відведе мене додому. Жінка, яка говорила про нерви, висловила думку, що треба викликати карету «швидкої допомоги», відвезти бідолаху до лікарні, але сліпий не хотів їхати до лікарні, він лише просив, щоб його відвели до дверей будинку, в якому він жив, Це зовсім близько, ви зробите мені велику послугу, якщо допоможете дістатися туди. А як же автомобіль, запитав чийсь голос. Інший голос йому відповів, Ключ у замку, треба поставити машину до бордюра, У цьому немає потреби, втрутився третій голос, я сяду в автомобіль і відвезу цього сеньйора додому. Почулося бурмотіння схвальних голосів. Сліпий відчув, що його взяли за руку, Ходіть, ходіть зі мною, сказав йому той самий голос. Йому допомогли сісти поруч із водієм, пристебнули його ременем безпеки, Я не бачу, я нічого не бачу, бурмотів він, схлипуючи, Скажіть мені, де ви живете, запитав чоловік, який зголосився відвезти його додому. Зовні до шибок автомобіля притискалися зацікавлені обличчя роззяв, яким хотілося довідатися більше про те, що тут сталося. Сліпий підняв долоні до очей, поворушив ними, Нічого не бачу, так ніби перебуваю всередині густої хмари або впав у море з молока, Але сліпота не така, сказав йому той, хто його супроводжував, кажуть, вона зовсім чорна, А я все бачу в білому кольорі, Либонь, та жіночка мала рацію, це з вами сталося від нервів, а нерви – вони від диявола, Я знаю лише одне, це лихо, велике лихо, Скажіть мені, де ви живете, будь ласка, пролунав голос під гуркіт заведеного мотора. Затинаючись, ніби втрата зору послабила йому пам’ять, сліпий назвав адресу, потім сказав, Не знаю, як вам і дякувати, а інший відповів, За такі дрібниці дякувати не варто, сьогодні ви, завтра – я, а що буде далі, ніхто не знає, Маєте слушність, хто б мені сказав, коли я виїхав із дому сьогодні вранці, що зі мною станеться така фатальна катастрофа. Він висловив подив, що вони стоять, Чому ми не їдемо, запитав він, Світлофор горить червоним світлом, відповів його співрозмовник, Ой лихо, та я ж сліпий, і він знову вдарився в плач, Тепер навіть не знаю, яким світлом горить світлофор.
Сліпий правду сказав, його будинок був зовсім близько. Але всі хідники були забиті автомобілями, водії не знаходили місця, де можна було б їх поставити, тому їм довелося звернути в один із бічних провулків. Він був такий вузький, що водій поставив машину десь за долоню від стіни з боку свого сидіння, щоб сліпцеві в його розгубленому стані не довелося перебиратися з одного сидіння на друге, зачіпаючись ногами за коробку перемикання швидкостей, а руками й тілом – за кермо, тож йому вдалося вийти з машини першому.