стойним видом з лоджії – теж чогось, але коштує у наш час! Ремонт під «євро», як у наш час модно давати оцінку дизайну приміщень: підвісна стеля з діодним освітленням, німецький ламінат під ногами, іспанська сантехніка у ванні і туалеті – на кухні взагалі повний фарш, як каже наше молоде покоління. Та і сам Адрюша був цілком собі нічого ще, як для чоловіка з туманно-непоганими перспективами на найближче майбутнє – всього лише сорок років, як побачив світ своїми очицями. Була машина, як же лікареві без машини – але нічого такого особливого, вживана «Шкода», яку пригняли під замовлення з Прибалтики, – разом з розмитненням і усіма супутніми справами обійшлася лікареві всього в неповні вісімнадцять штук вічнозелених американських бабосів. Скажете, дорого? Ага-ага, напевно – адже за такі гроші цілком можна було б узяти вітчизняний «Ланос», і ще б залишилося. приміром. Але, як мовиться – Ланос Шкоді не пара, а тим паче, що стан авто з Європи виявився дуже і дуже приємним. Але це із слів автомеханіка, який оглядав тачку, – сам же Андрій розбирався в автомобілях, як півень в ковбасних недогризках.
Загалом, такий собі типовий лікар сучасної української медицини – ніби і платить держава мало, але ногами на роботу ніхто не ходить… десь приблизно так! Тепер щодо туманно-непоганих перспектив в найближчому майбутньому: грунтувалися вони у пана Конопко на результатах щільного знайомства з представником однієї вітчизняної контори. Це якщо не сказати пряміше – місцевою фармацевтичною фірмою, оскільки вказана контора розташовувалася безпосередньо в його рідному місті Львові, де з народження мешкав, а нині ще і непогано підробляв наш лікар. Прийшов до нього в поліклініку якось чоловічок – якраз пацієнтів на прийом за дивним збігом обставин не було в коридорі – і це якраз більш-менш зрозуміло. Адже Андрій не був ні сімейним лікарем, ні окулістом і навіть не дерматовенерологом – люди дуже неохоче поки що у нас ходять до психотерапевтів і різних психоаналітиків – що, по суті, одне і теж! Загальновідома практика, коли лікарі підробляють своєрідними розповсюджувачами деяких лікарських препаратів, як звичайнісінькі менеджери по збуту. Або ж просто отримують якийсь відкат від фармацевтичних компаній, коли пацієнт іде в потрібну аптеку і там купує потрібні(прописані лікарем, звичайно ж) ліки – ну, те, що доктор прописав. Хто не чув приблизно ось таке формулювання від свого лікаря (у різних варіаціях, природно):
– Беріть рецепт і йдіть ось в цю аптеку – там купите, що я вам виписав(ла), приймайте… потім на повторний прийом. У інші аптеки не ходіть – там дорожче, а ось саме в цій аптеці постачання напряму від виробника,… та і аптека якраз тут недалеко!
Загалом, в результаті півгодинної розмови (благо що бажаючих отримати кваліфіковану психоневрологічну консультацію не знайшлося за цей час – ручку кабінету не смикали і в двері не стукали) сторона, що представляє фармацевтичного виробника з одного боку, і лікар-психотерапевт, з іншої, прийшли до деякого консенсусу. А саме: фірма береться забезпечувати лікаря новою серією препарату за чисто символічну плату, але із зворотним зв'язком! Тобто лікар лікує, приписує пацієнтам ці препарати нового покоління (може навіть продавати їх за власним розсудом – постачальника це мало цікавить), але натомість ескулап повинен уважно спостерігати за пацієнтами, що приймають саме цю серію препаратів і вести історію хвороби. Фармацевтів цікавить все, що з цим поняттям пов'язане: записувати хід лікування, дози і періодичність прийому, реакції на речовину, є прогрес або навпаки, є регрес і так далі. Все передавати в електронному вигляді на вказану поштову скриньку… чи особисто кур'єрові корпорації, коли той принесе чергову партію препаратів докторові.
Андрійко сходу прорахував свій профіт: фірма-виготовник гівно не клепала, у виготовленні плацебо ніде не засвітилася – та і з чуток, він був не перший «торговий агент», кого підписали (добровільно, звичайно ж) корпоранти на співпрацю. Адже робили вони не лише психоневрологічні препарати, а і цілком звичні і потрібні ліки звичайних терапевтичних напрямів: ну там. животик щоб не хворів, голова щоб не мучила і таке інше. Але приймати таких пацієнтів прямо у себе в кабінеті остерігся: ну, тобто спочатку приймав, але коли внутрішнє чуття підказувало, що пацієнт дозрів для авангардного лікування, то відразу і пропонував експериментальне лікування, але вдома! Не всі погоджувалися, чого гріха таїти, незважаючи на внутрішню чуйку: люди побоюються потрапити в халепу – а саме тут не стільки за свої гроші побоюються – тут ризикуєш своєю головою, у прямому розумінні, а її потім і за бабосики не відновиш!
Але Андрій не був би психоаналітиком, якщо б не умів розбиратися в психологічному стані хворого – як правило, завжди міг знайти потрібні аргументи,… та і не підпільну операцію по пересадки лівої нирки все ж таки пропонував! Ціни теж притримував на низькій планці, адже ліки отримував, по суті, майже задурняк – тому для клієнта (тобто пацієнта) вартість новітнього препарату, що ще не потрапив в роздрібну мережу, виявлялася істотно нижче аналогів у вільній торгівлі. А це теж мало вплив на пацієнта, адже гроші рахують все – до того ж, до доктора завжди можна прийти без попереднього запису через цю безглузду систему «реєстратура-онлайн». Дурна, до речі, приблуда від вітчизняного Міністерства охорони здоров'я – люди все одно сидять