Навіть коли Олеся, розбуджена деренчанням будильника (його заводили нечасто, частіше вставали самі), вдавала, що спить, чи й справді поринала у солодку вранішню дрімоту. Мама в таких випадках жартома била подушкою або лоскотала доньку за вухом чи за п’ятку.
«Олесько?» – подумала зараз Олеся. І все ж сказала, відчуваючи, що їй хочеться заперечити мамі:
– Я ще зовсім роздягнута.
– А я під душем, – відповіла мама. – То, напевне, Ліда з п’ятого поверху. Вона вчора фен позичила, бо її перегорів.
Фен – це було серйозно. Він міг мамі знадобитися, та й самій Олесі теж, хоч вона феном рідко користувалася. Волосся, її розкішна пшенична грива, мало вільно цілувати плечі.
– Добре, я зараз.
Олеся накинула на голе тіло халатика. Встигла подумати, що прикривати вже є що. І пішла відчиняти, готова скептично зирнути на Ліду з п’ятого поверху.
Та Ліди за дверима не було. Лише стара жінка з валізою стояла біля ліфта.
– Ви до нас дзвонили? – спитала Олеся.
– Так, – сказала жінка. – Вибачте, якщо розбудила. Але я гадала, що…
Олеся зрозуміла: була вже дев’ята година. Але ж сьогодні субота…
– Ви… Хочете зайти? До мами?
– Ти Олеся? – вимовила жінка з питально-ствердною інтонацією.
– Так.
– А я твоя бабуся. Дозволиш зайти?
Бабуся? То було як грім з ясного неба серед сонячного весняного ранку. Бабуся? Певно, якась родичка… Хоча звідки їй узятися?
«У мене нема бабусі, моя мама сирота», – хотіла сказати Олеся, але не сказала. Зрештою, і в сиріт бувають мами, які кидають дітей чи як там…
«Впасти і не встати. Тричі ха-ха», – подумала Олеся. Натомість сказала:
– Заходьте.
І зробила майже кніксен, який мав пригасити її збентеження. Мама дратувалася, бо чекала цю жінку?
– Будь ласка.
– У вашому краї, здається, кажуть – дєкую, – сказала жінка, котра щойно призначила себе Олесиною бабусею.
«Дєкую – по спині голєкою[1]», – враз пригадалося Олесі (Олеся подумки показала язика мамі) почуте невідомо де – може, і від мами, а швидше від однокласниці родом з Полісся, котру вона звала «Ганнуся – велика надуся». Щось ще завертілося у голові: вихор наростав – збудження, збентеження.
Бабуся? У неї? Справді впасти й не встати. День сюрпризів?
Бабуся зайшла до квартири разом із валізкою. «Що там у неї, – подумала Олеся, – в моєї бабусі-агусі, сміх та й годі, певно, авантюристка якась – ні, на циганку не схожа». Дарма, удвох із мамою справляться, чого ж боятися, не ніч, ранок, можна буде закричати, ха-ха, зараз ця бабусенція дістане з кишені старого пальта пістолета… І пух-пух…
– Добрий день у вашій хаті, – сказала прийшла жінка.
– То Ліда? Я зараз, Лідо, – озвалася з ванни мама.
– То не Ліда, – сказала Олеся, – то бабуся.
– Що? Яка бабуся?
«Агуся, – ледве не відповіла Олеся. – На двох ногах карапуся».
Подальші події вона пригадує на диво чітко й водночас мовби як сон. Сон, що прилетів на крилах, на невидимих крилах, невидимий сон. Хіба сон буває невидимий, думає тепер Олеся, він собі є або його немає, сниться чи не сниться, але той сон-дійство таки прилетів і снився посеред ранку і був й туманним, і чітким. Тисячі звуків проникали разом з ним із вулиці й складалися у мозаїку, яка розсипалася й знову складалася. І всередині мозаїки – те, що було з ними. З нею самою, Олесею, мамою, й цією жінкою, котра назвалася бабусею, її бабусею, а отже, мамою мами Віти.
Ось мама, викупана, свіжа й пахуча, зодягнута в халат, заходить… Заходить, дивиться на прийшлу жінку і…
Олесі раптом здалося, що мама от-от упаде. Заточується, це точно. Шукає опори. Обпирається на стінку.
– Мамо! – скрикнула вона.
– Нічого, нічого, – сказала мама – і до чужої жінки: – Ну здрастуй. Дякую, що приїхала.
– Хіба я могла не приїхати після твого дзвінка?
Жінка-бабуся проказує це глухо. Стоять з мамою навпроти одна одної. Наче незнайомі.
«Скільки ж їй років?» – думає Олеся.
На вигляд не більше шістдесяти. Середнього зросту, ні, трохи вище середнього, худорлява, волосся майже все сиве, але на обличчі зморщок не багато. Мабуть, таки років шістдесят. Ну, може, трохи більше, потім проясниться, хоча навіщо?
– Якого дзвінка, мамо? – збентежено вигукнула Олеся, перериваючи оглядини чужої, ну геть чужої жінки.
Щось тенькнуло у неї в грудях. Потім у голові. Наче дзвоник – далекий, ледь чутний. Ні, обірвалася струна, наче там, десь за стінкою, а вона почула. Далі струна жалібно й коротко заплакала. Ледь-ледь сплакнула. Схлипнула.
– Довгого, довгого дзвінка, – сказала бабуся.
Бабуся? Просто бабуся, без «агусі»…
«Кіно і німці», – подумала Олеся.
Їй вже не тенькало,