вбачати у таких припущеннях спотворене відображення дійсності; якщо придивитися до них уважніше, то вони виявляються сповненими помилок, неточностей та поверхневих висновків.
Введемо два терміни: особу, яка викликає сексуальний потяг, назвемо сексуальним об’єктом, а дію, на яку цей потяг штовхає, сексуальною метою; у такому випадку точний науковий досвід демонструє, що існує безліч відхилень, які стосуються як сексуального об’єкта, так і сексуальної мети, і що їх відповідність сексуальній нормі вимагає детального дослідження.
1. Відступ щодо відношення до сексуального об’єкта
Загальноприйнята теорія статевого потягу більш за все відповідає поетичній казці про розділення людини на дві половини – чоловіка і жінку, – які прагнуть знову поєднатися в коханні, тому досить несподівано чути, що існують чоловіки, сексуальним об’єктом яких є не жінка, а чоловік; і жінки, для яких таким об’єктом є не чоловік, а жінка. Таких людей називають викривленосексуальними або, краще, інвертованими, а сам факт – інверсією. Чисельність таких осіб є значною, хоча точно встановити її досить важко.
Ці особи в різних ситуаціях поводяться по-різному:
а) вони абсолютно інвертовані, тобто їхній сексуальний об’єкт може бути тільки однієї з ними статі, і протилежна стать ніколи не може бути у них предметом статевого бажання, а залишає їх холодними або, навіть більше того, викликає у них статеву відразу. Такі чоловіки, відчуваючи відразу, виявляються неспроможними здійснити нормальний статевий акт або при його здійсненні не отримують ніякого задоволення;
б) вони амфігенно інвертовані (психосексуальні гермафродити), тобто їхній сексуальний об’єкт може належати як до однієї з ними, так і до іншої статі; інверсія, відповідно, позбавлена характеру винятковості;
в) вони випадково інвертовані, тобто за певних зовнішніх умов, серед яких на першому місці знаходяться недоступність нормального статевого об’єкту і наслідування, вони можуть обрати сексуальним об’єктом особу однієї з ними статі і в такому сексуальному акті отримати задоволення.
Інвертовані по-різному виявляють власне відношення до особливостей свого статевого потягу. Одні з них сприймають інверсію як належне, подібно до того, як нормальний сприймає прояв свого лібідо, та енергійно відстоюють її рівноправ’я разом з нормальним. Інші ж обурюються фактом її наявності та відчувають її як хворобливу нав’язливість.[1]
Інші особливості інверсії стосуються часових меж. Інверсія може існувати в індивіда здавна, наскільки вистачає його спогадів, або вона проявляється в нього лише у певний момент до чи після статевої зрілості.[2] Інвертованість може зберігатися все життя, може тимчасово зникнути або виникнути окремими епізодами на шляху нормального розвитку. Вона також може проявитися у пізньому віці після довгого періоду нормальної статевої діяльності. Спостерігалися також періодичні коливання між нормальним та інвертованим сексуальним об’єктом. Особливо цікаві випадки, в яких лібідо змінюється (в значенні інверсії) після того, як було набуто болісний досвід (статевий акт) з нормальним сексуальним об’єктом.
Такі різні варіанти відхилень загалом існують незалежно одне від одного. Відносно крайньої форми можна упевнено стверджувати, що інверсія існувала вже з досить раннього віку і що інвертовані цілком миряться зі своєю особливістю.
Багато авторів відмовилися б об’єднати в одну групу перераховані тут випадки й надали б перевагу тому, щоб підкреслити їх відмінність в межах цієї групи замість властивого їм всім загального; це залежить від їх пріоритетного погляду на інверсію. Однак, якими би не були вірними такі розподіли, все ж варто визнати, що існує безліч перехідних ступенів, отже, потрібна відповідна класифікація.
Перше визначення інверсії містило припущення про те, що вона – вроджена ознака нервової дегенерації; це цілком відповідало тому факту, що спостерігачі-лікарі вперше стикнулися з інверсією у нервовохворих або у осіб, що справляли враження хворих. Така характеристика інверсії містить дві першопричини, які необхідно розглядати незалежно одна від одної: вродженість та дегенерацію.
Стосовно дегенерації виникає питання щодо доречності застосування цього слова. Звичним явищем стало відносити до дегенерації усякі хворобливі прояви не травматичного або інфекційного походження. Класифікація дегенератів, розроблена Магнаном, дала можливість в абсолютних проявах нервової діяльності не виключати застосування поняття дегенерації. У зв’язку з цим можна спитати, який взагалі сенс і який новий зміст міститься в оцінці слова «дегенерація». Видається більш доцільним не говорити про дегенерації у таких випадках: 1) коли немає декількох важких відхилень від норми; 2) коли працездатність та життєздатність загалом не сильно постраждали.[3]
Численні факти вказують на те, що інвертовані не є дегенератами у прямому значенні цього слова:
1. Інверсія зустрічається в осіб,