а нова її книжка схожа на чортика, що вистрибує зі слоїка з-під гірчиці з голосним криком: «SURPRISE!!!».
Ну хто б міг подумати, що після кількох хитромудро закручених психологічних трилерів, написаних з нежіночою жорсткістю, детально розроблений сюжет яких схожий на складну шахову партію, раптом з'являться тонкі й глибокі романи, героїні яких житимуть «на межі», щодня випробовуючи свою любов, щодня наближаючись до прірви і в останню мить ту прірву долаючи.
Два твори, що увійшли до цієї книжки, зовсім різні за жанром і за манерою оповіді. Об'єднує їх лише те, що і «літературна» Мирослава (героїня роману «Все, що я хотіла сьогодні»), і цілком упізнавана Ірен («живий» персонаж документальної «Лікарняної повісті») несподівано потрапляють в обставини, коли треба кардинально змінювати все своє попереднє існування, миттєво приймати рішення, від якого залежить майбутнє, а можливо, й саме життя.
Мирослава раптово дізнається, що жити їй лишилося лічені місяці, а може, й дні, і все її внормоване, чітко регламентоване життя, яке вона досі вважала (або змушувала себе вважати) щасливим, летить шкереберть. І враз молода жінка прозріває й усвідомлює, що її вдалий шлюб був суцільним фарсом, що «зразковий» чоловік, на якого заздрісно родичам й сусідам, – садист, який послідовно знищував у ній особистість і прищеплював комплекс меншовартості. Єдиний день, який Мирослава проживає, ламаючи усі табу й стереотипи, вивільняючись від домашнього насильства, яке мусила терпіти впродовж років, має стати порятунком і спокутою за втрачені роки й можливості. Та чи можна за один-єдиний день надолужити те, про що навіть не наважувалася мріяти? Звичайно, ні! А якщо це твій єдиний шанс перевірити й випробувати інший, щасливий варіант свого безглуздого життя? І втрачати тобі нічого, годинник невблаганно відлічує останні дні, години, хвилини… Тоді час спресовується, як пружина, і кожна секунда вбирає безліч барв, звуків і запахів, і кожну людину ти відчуваєш, як себе, і вмить можеш розпізнати друга і ворога, знайти призначене долею кохання й сторчголов кинутися в будь-яку авантюру.
Подібно до героя роману Германа Гессе «Сіддхартха», котрий, зневірившись у собі й у світові, поринає в забуття, а коли прокидається, відчуває, що прожив безліч втілень, Мирослава скидає з себе попереднє життя, немов стару зміїну шкіру, і перевтілюється у себе-справжню.
Що ж до «Лікарняної повісті», то я майже впевнена, що Ірен серйозно вагалася перед тим, як винести на загальний огляд власні переживання й сумніви, власну слабкість і страх перед складною операцією, яка або поверне їй можливість ходити, або зробить інвалідом. І думаю, що авторка наважилася на цю граничну відвертість через те, що кожна її книжка – чи то біографічна, чи то створена письменницькою уявою – стає частиною життя Ірен Роздобудько. Вона проживає зі своїми героями усі химерні й реалістичні повороти їхніх доль, вона радіє й страждає разом із ними, і врешті кожен з її персонажів перетворюється на її особистого друга чи ворога.
«Лікарняна повість» стала черговим чортиком (кроликом?), що вистрибнув з Роздобудьчиного чарівного капелюха. Повість написана на позір просто й часом нагадує моментальне фото – така собі історія однієї хвороби, однієї складної операції та однієї нічим не видатної лікарні з її суворими буднями: роздовбаними ліфтами, якими відвозять хворих на операцію, облупленими кахлями в операційній, замученими хірургами, котрі прикривають свою щоденну виснажливу й криваву (в прямому розумінні цього слова) роботу цинічними жартами й брутальними анекдотами. Але ця коротка й проста «історія хвороби» написана так точно й щиро, що часом у читача перехоплює подих і серце стискається від співчуття й страху за головну героїню, в якій неважко впізнати саму авторку. А ще відчуваєш вдячність за те, що вона не побоялася так щиро, без жодної афектації й хизування, поділитися тим, що може чекати на кожного з нас.
«Адже в лікарню хоч один раз в житті, хоч для здачі аналізів, а потрапляє кожен. Чи не так?! І там починається «нове життя», зі своїм розпорядком, неписаними законами і кодексами. Драматичне і трагікомічне, бурхливе і пристрасне, з відкриттям у собі й інших чогось такого, про що ніколи й гадки не мав. Одне слово, «нове» – у всьому. Тут інші звуки, інше сприйняття слів, запахів, доторків – усього зовнішнього, а на нервах можна зіграти одним змахом руки, мов на струнах арфи.
І так добре робити вигляд, що те все тебе не обходить, що ти ніколи не потрапиш сюди із серйозним діагнозом. Інші – такі А ти, саме ти – ніколи! Хіба що навідати когось далекого, щоб сильно не переживати».
А чого вартий традиційний наївний і смішний лікарняний епос – лякачки про підступного ліфтера-маніяка, яких використовує для своїх ницих потреб сердешних жіночок, що ще не прокинулися після наркозу. Так-так, і здійснює він ті жахливі збочені фантазії, ясна річ, у тому ж таки роздовбаному ліфті, поки він підіймається в післяопераційну палату!!!
І, звісно, в шпитальній хроніці не обійтись без високої трагедії – історії про самовіддане кохання одруженої пацієнтки і красеня-хірурга, які могли віддаватися своїм почуттям лише в лікарні. Тож романтична дама мала раз у раз щось собі ламати, аби потім, не викликаючи підозр у ревнивого чоловіка, насолоджуватися коханням у затишку