лаштунки історії, сподівання можуть обернутися на порохняву з дупла гнилого дерева. У послужному списку цього міста є все: звитяги, погроми, бійні, паради, швидкоплинні радості, таємниці, загублені в часі скарби, сльози на очах матерів… І море любові.
Схожі події могли трапитися й, мабуть, траплялися не тільки тут. Віддаленість від столиці й кількість містян не мають ніякого значення – провінція теж сповнена людським диханням. І шістдесяті роки двадцятого століття летіли в невеликому містечку з тим же розвоєм, що й у «Москвє-матушкє», а ті, кому слід, натужно сопіли, будуючи загадковий комунізм; перші – виключно для себе, пересічні – і таких було значно більше – для тих же таки перших… Але люди, «чєловєкі», як часто-густо казали в цьому достобіса балакучому містечку, відомо споконвік, бувають різні. І якщо комусь побудова комунізму – як попереду танцювати, то супротивні – в гробу все те бачили. Коли ж ти – дитя, зачате безпартійною мамкою і контуженим війною батьком, – то тобі не до комунізму… У тебе свій ДОПр[1], і своя вольниця.
Валька і Ксенька – сусіди. Йому – сім, їй – шість. Жили вони в одноповерховому будинку на Плєханова – це колишня Малодворянська. У тому домі четверо дверей – усі прямо з двору, за кожними дверима – ціла ватага людей. Але про них – пізніше…
Тиха вуличка дивним чином зачаїлася в центрі містечка, і Валька з Ксенькою, частенько залишаючись влітку на цілий день удвох, – як лихий на шкоду – вишукували собі пригоди. Щоб удома не вмерти з нудьги чи не перестаратися аж до кутка з віником у руках – так малих найчастіше карали ввечері за шалапутство, – вони часто-густо випихалися мандрувати. Походеньки припали до душі не так старшенькому, як малій, вона міцно хапала Вальку за руку й настирно тягла з двору.
Сонячного і пломенистого до болю в очах дня наша парочка, вже охрещена в очі й позаочі вигуками однолітків-заздрісників «тілі-тілі тєсто, женіх і нєвєста», не змовляючись, повернула повз «пожарку» – так і ніяк інакше називали в місті частину пожежної охорони – на вулицю Леніна, вождя всіх тодішніх місцевого і державного значення керманичів та пролетаріату. Легко перебрівши дорогу, благо, що машини по місту їздили не набагато частіше, ніж вантажні баржі плавали по річці Сулі, дрібнота завмерла скраю хідника. Та й не тільки вони, перехожі дядечки й тітоньки, роззявивши роти, теж витріщалися на новеньку вантажівку – такий собі автомобіль «газон» чи точніше ГАЗ-53, який стояв навпроти школи № 1. Валька знав марки усіх машин, які курсували містом, бо його батько донедавна працював водієм ще довоєнного автобуса, а щойно перейшов у військову частину і там кермував величезним тягачем та раз у раз вів просвітницьку роботу із сином та дворовими пацанами.
– Пішли вже! – потягла хлопця за руку Ксенька. – Ну хіба ти не бачив машини?
– Такого «газона» не бачив. Дивись, кабіна аж блищить. Новенька.
Дівчина завмерла на килимкові істинного трав’яного газону, а Валька почав намотувати кола довкола автомашини. Він не тільки придивлявся й мацав те диво, а навіть принюхувався до нього.
– Пахне фарбою. Кажу ж, новенька…
– Нічого вона не пахне. Мені так навіть воняє.
– Ти шо, не бачиш?! То кінський кізяк тхне. Ба, тут підвода стояла і коняка наваляла купу. А машина пахне фарбою і бензином. Я чую…
Він підійшов до кабіни і, озирнувшись, випнувся на підніжку. Зазираючи у віконце, приплюснувся носом до скла і уважно розглядав кермо і всілякі там штуковини з покажчиками. І така цікава пичка вимальовувалася в нього збоку, що Ксенька не втрималася й сама подерлася на підніжку поряд хлопця.
– Валь, чуєш, подай руку… Подай, а то зараз зареву, – шантажувала вона соратника по мандрах.
Валька знехотя, не озираючись, схопив простягнуту руку, й за мить вони вже вдвох зирили у віконце. Ксенька спиналася навшпиньки і обома руками чіплялася за Вальчині закороткі штанці, які трималися на солідній шлейці, загнузданій через хлоп’яче плече.
– Ей, шолупень, ви куди це повилазили? Ану брись звідтіль, а то щас до мамки з папкою за вухо потягну, так вони вам надають по жопі! – суворий чоловічий голос на якусь коротку мить пришпилив малечу одне до одного.
Але хіба їм звикати? І вже за хвильку парочка, немов здуте вітром пір’я, полетіла за ріг й опинилася на вулиці Луначарського. Їхні однаковісінькі сині сандалі – у таких чалапала майже вся дрібнота міста – тільки й замелькали тротуаром. Та скільки там тієї вулиці Луначарського? Може, є двісті метрів, а може, й нема. Пригальмували вони вже на розі Радянської. Оце вулиця так вулиця! Валька з Ксенькою, наче в степ вибралися. Цією дорогою вони іноді, та частіше задвірками, мандрували до базару.
– А ти знаєш, що цією вулицею можна й до Києва дійти? – сказала дівчинка, відсапуючись й осмикуючи вже тісненьку штапельну в дрібну квітку сукеночку, яка під час кросу підібгалася куди не слід. Та сукенка, перелицьована з маминої старої кофтини, була в Ксеньки одна-єдина на все літо.
– Ти ще скажи, що до Москви… Хтось тобі й повірить, тільки не я.
– Мамка мені казала…
– Багато твоя мамка знає! Вона що, на махорочній