Ви повірити не можете, як там смерділо. Пліснявою і гнилими м’якими меблями, і ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими істотами – пацюками чи бабаками, чи чим там іще, що гніздилося в стінах і зимувало в погребі. Такий жовтий, сирий запах.
– Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять років, переляканий до всирачки. Дім поскрипував і обсідав мене, я чув, як ті істоти поквапливо розбігаються від мене по той бік тиньку. Я не переставав думати, ніби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбі Марстен плентається позаду за мною з петлею вішальника в руці і геть чорним обличчям.
Він дуже міцно стискав кермо. У голосі не залишилося легковажності. Така інтенсивність його спогадів трішки її лякала. У жеврінні приладової панелі його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожує ненависною їй країною, з якою несила цілком розпрощатись.
– Нагорі сходів я зібрав усю свою хоробрість і побіг коридором до тієї кімнати. Мій план був: забігти туди, щось там вхопити, авжеж, а тоді драпати звідти к лихій годині. Двері в кінці коридору стояли зачинені. Я дивився на них і, наближаючись туди, побачив, що завіси там осунулися, а нижній край дверей упирається в поріг. Я бачив дверну ручку, сріблясту і трохи потьмянілу в тому місці, де за неї бралися руками. Коли я за неї потягнув, нижній край дверей пронизливо верескнув проти дерева, наче жінка від болю. Якби був розумнішим, гадаю, я відразу розвернувся б і чкурнув звідти, як той чорт. Але я був сповна накачаний адреналіном, тож вхопився за ручку обома руками і потягнув щосили. Двері розчахнулися. І там був Х’юбі, висів під балкою, силует його тіла окреслювався світлом з вікна.
– Ох, Бене, не варто, – сказала вона нервово.
– Ні. Я розповідаю вам правду, – наполегливо заперечив він. – Правду про те, що побачив дев’ятирічний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разі, пам’ятає оцей ось чоловік. Х’юбі висів там і обличчя в нього зовсім не було чорним. Воно було зеленим. Набряклі очі були заплющені. Руки синюшного кольору. А потім він розплющив очі.
Бен з силою затягнувся сигаретою і шпурнув її крізь вікно у темряву.
– Я видав крик, який, мабуть, і за дві милі звідти було чутно. А потім я побіг. На половині сходів я впав, підхопився, вибіг крізь передні двері і прямо вниз по дорозі. Хлопці чекали мене десь за півмилі звідти. Тільки тоді я помітив, що досі тримаю в руці ту снігову кулю. І вона досі в мене є.
– Ви ж насправді не думаєте, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене?
Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе світло, яке провіщало центр міста, і зраділа йому.
Після довгої паузи він сказав:
– Сам не знаю.
Він промовив це через силу, неохоче, немов краще волів би погодитися з нею і на тому закрити цю тему.
– Ймовірно, я так себе накрутив, що все те мені примарилося. А з іншого боку, може бути якась правда в ідеї, що будинки вбирають емоції, які в них хтось залишає, заряджаючись ними на кшталт… сухого