просимо! А другий… це ім’я мені ніби знайоме… Хоробрий та зверхній храмовник… Іди, накажи відкоркувати діжку найкращого вина, подай до столу меду, міцного елю, шипучого сидру, наливок… Ченці це полюбляють. Маю надію, що вони перебудуть тут лишень одну ніч. А тепер поклич Ельгіту…
Коли служниця з’явилася, саксонець процідив крізь зуби:
– Перекажи леді Ровені, що її присутність сьогодні не обов’язкова. Якщо, звичайно, вона не виявить особливого бажання…
– Не сумніваюся, що таке бажання у моєї пані виникне, – перервала хазяїна метка дівчина. – Леді Ровена завжди нетерпляче чекає свіжих новин із Палестини.
Седрик заледве стримав гнів.
– Укороти свій язик, Ельгіто. Нехай твоя пані чинить як знає…
Служниця насмішкувато гмикнула та пішла – цілком упевнена, що леді Ровені дозволено поводитися в цьому замку як їй завгодно.
Седрик Сакс також це знав.
«Палестина, – похмуро розмірковував він. – Скільки дурних вух жадібно слухають вигадки хрестоносців і лицемірних пілігримів про Святу землю! Навіть я іноді не проти… Але ні! Непокірний син – більше не мій син. Мені немає причини виказувати цікавість і розпитувати про його долю…»
Двійчасті двері розчахнулися навстіж, і Седрик Ротервудський підвівся назустріч пізнім гостям, попереду яких крокував дворецький із жезлом та четверо слуг із запаленими смолоскипами.
Розділ 4
Еймер, скориставшись нагодою, змінив дорожнє вбрання на сутану з вибагливим шитвом. Окрім масивного золотого персня з вензелем, що вказував на духовний сан гостя, пальці його, всупереч орденським статутам, були обнизані коштовним камінням. Коротка борідка абата була охайно підстрижена, а виголене тім’я вкривала червона шовкова шапочка.
Замість кольчуги на храмовнику тепер була пурпурова туніка, підбита хутром, а поверх неї – білосніжний плащ із нашитим на нього восьмиконечним орденським хрестом із чорного оксамиту.
За цією парою шанобливо йшов почет.
Останнім до зали увійшов пілігрим, від голови до ніг, узутих у грубі сандалії, загорнутий у широкий чорний плащ, мокрий та закаляний багном. Намагаючись не привертати нічиєї уваги, він тихо пройшов до найдальшого каміна, щоб просушити й вичистити одяг.
Зробивши три кроки вперед, Седрик із гідністю чекав наближення гостей.
– Дуже прикро, шановний абате, – сказав він, приховуючи блиск очей, – що саксонські звичаї не дозволяють мені спуститися назустріч таким шляхетним персонам, як ви і хоробрий лицар… Не вважайте це нечемністю. І дозвольте мені говорити з вами мовою моїх предків; до того ж я досить добре знаю норманську, щоб зрозуміти все, що ви скажете.
– Обітниці та звичаї, – примирливо посміхнувся Еймер, – є тяжкими кайданами, одначе, погоджуся з вами, їх не можна порушувати, шляхетний пане. Хоча цей титул, яким величали у ваших краях землевласників, уже йде в минуле… Що стосується вашої пропозиції, то