і покришаться зуби? Але ж яке буде щастя – я виконала біологічну функцію жінки, онтогенез подарує мені медаль і вимпел за заслуги. Ага, щаз. «Нема дурних», – думала я.
І думала так довго. Вже й перший раз заміж вийшла, і другий майже. (До речі, питання дітонародження було не останньою причиною розриву мого першого шлюбу. Екс-чоловік не вмів керувати машиною, і мене кидало в жар від цілком гіпотетичної перспективи везти себе саму на пологи, коли настане час переймів. «Ні, – думала я, – досить вже того, що я в нас вдома розетки ремонтую».)
– Йой, – вдавалася я до полісемантичного гуцульського, заодно викликаючи собі в уяві образ товстої білотілої Палагни якої-небудь, що лежить вагітна на перинах і стогне: «Я не го-о-одна!» – І як би то не стати куркою?
А що, як і я буду безсильна проти гормонів? І срака в мене розростеться в ширину, а не в висоту, як у латиноамериканок? Цицьки стануть до колін – то ще ладно, завжди є шахрайство імені пуш-апа, але що робити з мозком? Раптом я почну всього боятися і ні на що більше не наважуся? Сидітиму там вдома і шкарпетки плестиму? І то фігня, що я зроду-віку плести не вміла, раптом після пологів цей рефлекс проявиться сам, як вміння грати на скрипці у старому анекдоті про хірургічну операцію?…
Є.
Є розум чи як?…
Нє-а, напевно нема. Його місце загарбав авантюризм. Чи просто непереборна жадність до подорожей і чогось нового в принципі. Саме тому я, на відміну від всіх нормальних тьотьок при надії (Боже, як я люблю красиву українську мову, а не таку, як в мене, ги-ги), ні про що наперед не домовлялася. Ні з лікарем, ні з акушеркою, ні з пологовим. Я, звісно, ходила на йогу і жерла тазиками зелень – бо дуже страшно було, що пузяка розтягнеться і назад шкіра не вернеться, що я буду з таким парашутом робити? – але жодних інших пренатальних препарацій не здійснювала. Бо ж майже весь час, поки була при надії, я шукала нам будинок чи інший простір, де жила би новоспечена сім’я. А коли з незалежних від мене причин стало ясно, що дуля мені з маком, а не власний простір, надія на гніздо мене покинула остаточно. Я це потрактувала як привіт від Всесвіту: кочова твоя доля, Карпа. Сідай в машину і їдь світ за очі.
Десь так ми й зробили. Трохи подивилися в карту світу, трохи попитали знайомих, де скільки коштує народити дитину. Найдорожче видавалося народити американських громадян в Америці (в мене ж страхівки нема) – від семи тисяч доларів і вище. Франція обіцяла бути більш бюджетною – тисячі три євро. Нова Зеландія манила низькими цінами і красою пейзажів, але ж летіти туди чортзна-скільки і вилітати треба серйозно загодя, пізніше сьомого чи восьмого місяця (залежно від авіаліній) на борт літака вагітних не пускають.
Мені чогось розходилося на тому, щоби дитина народилася в якомусь нестандартному місці. Я, звісно, все життя гордо позначаю своє місце народження: Черкаси. Особливо тішить оголошувати його тоді, коли на мене тикають пальцем і гундосять: «Понаехали тут бандеровцы, учат нас родину любить!» Але – і не останнім пунктом тут стало питання