строкаті хвилі, пурпурові глибини, приголубити і вколисати… Гон-конґ… – так проказує старезний дзиґар, схожий хутше на невеличку домовину… Ви наступили на нього, і він ожив: гон-конґ – попереджає вас дзиґар. І це означає, що потрапили ви в Чайна-тавн сміттярки, в її китайський квартал… Усе тут аж мерехтить від безлічі червоних, зелених, жовтих і блакитних жарівок, прапорців, стрічок і барвистих гірлянд… Усе тут виставлено на продаж, розсипано по ятках, розвішано на шнурах так, щоб ані найменша дрібниця не обминула вашої уваги, а з купи лахів, із лискучих везувіїв рижу й салати раз по раз вигулькує голова запобігливо усміхненого китайця й ласкаво припрошує: «А спробуйте, пане, цеї пахнючої страви… Називається вона гао-мей-цунь, або теньк-бреньк, або ще простіше, дзень-дзелень… Дуже смачно… А ось, ось ця кошлата зелень – це рослина доу-дон-ґао, росте вона на дні Китайського моря… Або ця смаженя, ми її називаємо цінь-лінь, не дивіться, що подаємо її в бляшанці «Минтай в солнечном масле», просто нас знову підвели ваші постачальники… такі вже вони необов’язкові, такі вже нехлюї, вивалюють товар як прийдеться, впереміш – якийсь жах…» А вже інший ось просовує руку крізь картопляну шкарлупу, ловить вас за штанину: «Хвилинку уваги! Чи їли ви китайську страву з картопляних лушпайок? Не їли? О, то ви втратили півжиття! Лян-те-чуан зветься ця страва… Як вона гарно звучить, так вона і смакує…» А ось старий китаєць смалить анашу, обкурює димом усе довкіл себе, і вам треба якнайспритніше проскочити повз нього, щоб не запаморочитися і не зомліти, впавши грудьми на простелені шовки… Китайці так само пробують вас ошелешити своєю музикою, але їхня музика – це тенькання дощових краплин по шибі, це лускання бруньок на вишні, це танець сніжинок і сонця, плюскіт вина у порцеляновій філіжанці, гра кістяного гребеня на густих струнах волосся, тріпотіння розписаного віяла і ледь уловиме розлучання вуст після поцілунку… Китайська музика – це божевілля і захват, таке враження, що всі музиканти достатньо наркотизовані і в їхніх грудях, як і в грудях сміттярки, бродить опій і спирт…
Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не наздоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра… А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі… Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на купу, загрожуючи і вас у якийсь момент затопити з головою, втягують у себе, засмоктують і, здавалося, нізащо не відпустять…
3
Раптом Бумблякевич почув тихе мугикання і плямкання. Пішов на ті звуки і в тихім сліпім провулку побачив напнуту на високих жердинах церату, а під нею якогось чоловіка, що саме обідав. Поруч стояв старий дубовий стіл з чорним масивним телефоном і цілою горою