повагу, – сказав Бумблякевич. – Пам’ятаю ще малим, дідусь, аби приохотити мене з’їсти цілу миску, розповідав при цьому байку, що нібито оце переді мною не просто борщ, а ціле море… І на дні – кораблі-потопельці… Я їв те море, аби хутше дістатися дна і вирятувати кораблі…
– О! Бачите! А скажу вам, що десь на північ звідси знаходиться Море Борщів. Я не знаю, чи се справді так, бо ніколи не мандрував сміттяркою. Надто вже багато часу відбирає книгозбірня. Може, це тільки місцева леґенда. До речі, ваша Мальва Ланда дуже хоче податися туди.
– В те море?
– А так. Її завше вабило все чудесне і незвідане. До того ж якраз вона і досліджує творчість Северина Сапіги. Завтра на бенкеті мають подавати борщ, котрий зварить Мальва за козацьким переписом.
– Цікаво мені, чи Мальва друкувала свої вірші вже тут, на сміттярці?
– Ні. Займається виїмково наукою.
– І зовсім не пише віршів?
– Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі – поезія.
– То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?
– Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те – відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна – о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.
– Але, бачите, для мене Мальва Ланда щось більше за жінку… Я ніколи її не бачив і, можливо, тому став обожнювати… І вірші її на мене справили якесь потойбічне враження… Інакше й не скажеш… Це щось незбагненне. Я читав багато поезій, і напевно кращих, але щоб на мене вони вплинули так, як Мальвині, – цього зі мною не було…
Бумблякевич заплющився і прочитав з пам’яті:
Небо вечірнє темне й мовчазне
Плине поволі крізь мої очі,
І сонце, наче надія, гасне,
Топлячи тіло у ропу ночі.
Тінями тіней никають тіні,
В час такий простір робиться тлінню.
Хочеться нині в своєму тілі
Для себе самої скидатися тінню.
Прийду додому і чути хочу,
Як місяць сіє зорі у ситко,
І небо плине крізь мої очі,
Наче крізь голку хтось тягне нитку.
– Це з цієї другої книжечки, – сказав Бумблякевич. – А от послухайте, як проникливо вона передала душевний стан людини, яка опинилася під совєтською окупацією:
Коли прийти? Приходь, либонь, весною,
Бо нині бачиш – вечір і сльота,
Тумани, мов орли, над головою,
І я така похмура і не та.
І все навколо дике й непривітне,
Що в дощовій краплині нишкне страх,
Уже себе самих останні квіти
Слухняно