в поросі доріг…
7
– Я мушу піти до неї на похорон, – вперлася мама. – Я мушу піти… Вона мені як рідна…
Мама вбиралася тепер тільки в чорне. Завтра мав бути похорон, і Бумблякевич ламав собі голову, як має виплутатися з прикрої ситуації.
– Мамо… подумай сама, як би то було, коли б ти когось ховала, а якісь зовсім чужі люди крутилися під боком?
– Та же ти не зовсім чужий, сину…
– Чужий… Вони ніколи мене не бачили. Може, й не чули ніколи про мене.
– Тоді ми станемо збоку… Ми будемо стояти збоку і спостерігати… Але я мушу там бути… Адже ти підеш?
– Я піду… але… так само збоку…
– В котрій годині ховають?
– Я ще не знаю…
– А де?
О господи! Де?
– На Личакові.
– Ов, то мусять мати добрі гроші, щоб аж на такім цвинтарі… Як мені шкода, що ти на ній не вженився… Був би-сь тепер багатим удівцем. То такой ліпше, як старим парубієм.
– Що ви таке говорите?
– Ну-ну, я кажу як мама…
На щастя, того дня на Личакові мав бути похорон. Бумблякевич спеціяльно їздив на цвинтар і випитав гробаря. Ховали, щоправда, стару бабу, маму якогось каґебіста, що навіть для цієї нагоди купив місце на цвинтарі. Місце було далеко не вільне, бо там когось поховали ще до війни, але гроші є гроші, і гробар уночі розгаратав молотом гробівець. Каґебіст був щасливий – зліва від мами буде лежати колишній граф, а справа – теперішній генерал. Колишнього графа з часом можна так само ліквідувати як клас і забити місце для тьоті Раї, бо тьотя Рая теж не єрунда ходяча, а ветеран партії.
Бумблякевич привіз маму на таксі якраз вчасно. Процесія входила до цвинтарної брами.
– Боже! – поблідла мама. – То вона комуністка?
Мамі було від чого побліднути. Вантажівка аж палала у кумачевих покривалах і прапорах. А коло червоної, мов жар, домовини стирчав червоний стіжок із червоною зіркою. Цього Бумблякевич не врахував. Так якось сталося, що мама комуністів не дуже любила і, переживши загибель чоловіка і брата, мала тільки одну приказку при слові «комуніст» – най би вони вже виздихали. Тепер його нещасна мама не могла отямитися від цієї несподіванки. Духовий оркестр грав щось сумне, але героїчне. Мама тихенько шпурнула квіти під паркан і сказала:
– Я б не пережила, якби ти на ній вженився. Хіба б знала напевне, що вона скоро вмре. Але хто то може знати?
– Тепер ти розумієш, що не міг я з нею женитися. Я знав, що ти будеш тяжко переживати.
– Ти в мене дуже добрий, синочку. А я така погана. Я весь час тебе шпирала – женись, женись…
Мама подивилася на прибитого горем каґебіста і сказала:
– Правду кажучи, й вони люди… Земля їй пухом…
– Тато в неї великий начальник в КҐБ, – кинув остаточний козир Бумблякевич, щоб уже мама ніколи-ніколи не нудила його за ту Мальву.
– Свят-свят-свят, – перехрестилася мама. – Хтозна, може, це той, що твого тата арештував.
Мама померла за який місяць по тому, і Бумблякевич не міг позбутися відчуття, що своїми вигадками про Мальву тільки прискорив її кінець.