втекти», – подумала.
– Мамо, я з Людкою на лавці посиджу трохи, – гукнула в кухню.
Замість мамки татко гримнув:
– От би все їй поночі вештатися! Щоб мені скоро дома була!
– Та буду…
Вийшла.
– Гей, Катька! Ну що? Побігли? – шепоче Людка від хвіртки.
– Цить тобі! Я мамці сказала, що на лавці посидимо.
– А що це ти цитькаєш? Я теж своїй так сказала, а на тебе не цитькаю! – образилася Людка.
Катерина на неї глянула:
– Оце! А черевики нові нащо? У балці болото не просихає.
– Зніму, не дурна, – сказала Людка і потягла Катерину геть від хати.
Дряпалися між бур’янами з півгодини.
– Оце б не пішли сюди, то й не повірили б, що Шанівка колись аж за балку була, – бідкалася Людка. – І як тут жити можна було? Як не яма, то рівчак!
– Та, мабуть, тоді вулиці ще були, – припустилася думки Катерина. – Татко казав, бруковані вулиці… У нас із того каміння в корівнику стінка.
– Катька… Дивись! – Людка зупинилася. – У великому будинку щось світиться.
Катерині – дрижаки під колінки. Очі витріщила. Йой! Темно ж як! Якісь тварюки підвивають та шурхотять собі, у хатах покинутих вітер грає, і серед того всього – мерехтить ледь помітне світло у стінах великого будинку без даху.
– Люд… Може, не підемо?..
– Отакої! – Людка тицьнула Катерині під ніс нові черевички, які вже встигла зняти й несла в руках. – Я всі ноги поколола, поки ми йшли.
– Та я так…
І дівчата крадькома – до будинку.
Стали під стіною.
– Що тепер? – Катерина до Людки.
Людка набрала повні груди повітря й хоробро вигукнула:
– Агов! Джентльмени! Ми прийшли! Де ви є?
А сама до Катерини, пошепки:
– Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?
– Та я жартувала.
– А дарма… – і Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пішли собі…
– Тут ми. У хаті, – почулося у відповідь. – Заходьте… Ми чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
– От набудували… Кінця й краю нема, – бурчала Людка для підтримки духу. – Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички.
– І де той сюрприз…
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П’ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
– Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і – ні пари з уст.
– Коноплі зажерлися. Чи п’яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
– Стійте…
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
– Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув