знаю, – відказав Костянтин. – Від когось із княжого роду?
Василько махнув рукою і перевів розмову на інше.
– Про сина мого щось чув?
– Княжить у Луцьку. Подать платить вчасно, якщо саме це тебе цікавить.
– І це також, – поважно відповів Василько. – У державі має бути одна голова. Лише тоді вона міцна.
– Твої слова, князю, та до вух років двадцять назад, – підтримав його воєвода. – І не було б цієї ганьби на землі руській.
Їхню розмову перебив Данило, прислухавшись до них.
– Чую, є про що поговорити. Після трапези чекаю вас до себе. Там нашу розмову і продовжимо.
Тут звичний хід трапези порушила поява несподіваного гостя. У низенькому середнього віку чоловікові всі впізнали воєводу Бакоти Милія. Його поява виявилася несподіваною навіть для князя, якщо врахувати відстань, яка віддаляла це прикордонне місто від столиці.
Милій підійшов до столу і опустився на одне коліно.
– Підійди, воєводо! – прогримів у тиші голос Данила. – По правді, я не сподівався побачити тебе тут. Прошу сідати до столу.
– Пробач, князю, – відказав, підводячись, Милій, – але бачить Бог, не з власної волі я подолав далеку відстань. Не сам я прибув до тебе.
– Не сам? – здивувався князь. – Хто ж іще з тобою? Де твої супутники?
– Не думаю, що їхня поява звеселить твоє серце, князю, – похмуро промовив Милій.
Він обернувся і махнув комусь рукою. Великі двері прочинилися, і у трапезну тихо увійшли двоє чоловіків. При їхній появі замовкли всі. Пишні, розшиті орнаментом халати, підперезані широкими поясами, гостроверхі шапки з хутра, легкі чоботи із задертими носами і вузенькі щілини очей на позбавлених будь якої рослинності жовтих обличчях.
Монголи!
Воєвода Костянтин бачив, як спохмурнів Данило Ро-манович, як стиснув кулак Лев, напевне, шкодуючи, що немає при собі меча, як докірливо похитав головою митрополит Кирило.
А несподівані гості упевнено йшли вздовж столів, за якими принишкла знать. Так ідуть господарі у своєму будинку.
На два кроки від них простував третій прибулець, одягнутий у монгольську одіж, але риси мав слов’янські.
За ними двоє інших монголів несли чималеньку скриню.
Процесія зупинилася перед князем. Їх розділяв не лише широкий стіл, а, здавалося, широкий Дніпро відмежовував їх одне від одного.
Пам’ятаючи дні, проведені у Батия, Данило хотів підвестися зі свого місця, як тоді, два роки тому, але тут на нього дивилися його підлеглі, і князь опанував себе і рівним голосом, який нічого не виражав, запитав:
– Хто твої супутники, Милію?
– Посланці хана Бату Куремса і Темуч вітають тебе, великий князю! – сказав тлумач.
Ці слова сподобалися Данилові, і він уже тепліше запитав:
– Що заставило великого хана відправити до мене у таку далеку дорогу своїх людей?
Тлумач почекав, поки закінчить говорити Куремса, і продовжив знову:
– Достойні посланці прямували до