як свого часу Сікст П’ятий порівняв самовідданість Жака Клемана, що присвятив себе порятунку роду людського, з таїнством втілення, так Марата порівнювали зі Спасителем; як Карл IX написав намісникам провінцій, щоб вони продовжили Варфоломіївську ніч, так і Дантон вимагав від патріотів продовження вересневої різанини. Якобінці займалися плагіатом; навіть віддаючи Людовіка XVI на смерть, вони не були оригінальними: так само вчинили англійці з Карлом I. Оскільки до злочинів виявилися причетними величезні юрби людей, дехто зовсім не до речі уявив, ніби на цих злочинах, що були не більш ніж огидними карикатурами на Революцію, стоїть її велич: споглядаючи страждання прекрасної природи, небезсторонні й педантичні уми захоплювалися лише її конвульсіями.
Дантон, більш щирий, ніж англійці, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’ємо його». Він говорив також: «Ці священики, ці дворяни ні в чому не винні, але вони мусять померти, бо їм немає місця у нашому житті; вони гальмують хід подій, вони – перешкода майбутньому». Слова ці здаються страх якими глибокими, однак розмаху генія в них немає: адже з них випливає, нібито невинуватість – дрібниця і мораль можна відсікти від політики, не завдавши останній шкоди, а це неправильно.
Дантон не вірив у принципи, які захищав; він убирався в революційні шати лише задля того, щоб досягти успіху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив він одному юнакові, – коли розбагатієте, ви зможете робити все, що захочете». Він зізнався, що не продався двору тільки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знає собі ціну, і користолюбства, яке репетує про себе на всю горлянку.
Поступаючись у всьому, навіть у потворності, Мірабо, підручним якого він був, Дантон перевершував Робесп’єра вже тим, що не давав злочинам свого імені. Він зберігав релігійні почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив він, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрасті могли бути вжиті на благі наміри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слід зважати на їхню вдачу. Злочинці, подібно Дантону наділені палкою уявою, видаються, саме через нестриманість їхніх промов та розтління звичаїв, більш порочними, ніж злочинці з холодним серцем, тоді як насправді вони порочні меншою мірою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масі своїй народ – пристрасний поет, автор і виконавець п’єси, яку він грає з власної або чужої волі. Його безчинства – наслідок не так природженої жорстокості, як несамовитості натовпу, захмелілого від видовищ, а надто видовищ трагічних; недаремно в тих паскудствах, які чинить народ, завжди є щось надмірне – здається, ніби натовп непокоїть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд і чи сильне враження він справляє.
Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скільки б він не кидав хлібні кульки в обличчя суддям, як би сміливо і благородно не тримався, скільки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентові, не міркував логічно про ті злочинства, що привели його ворогів до влади, скільки