іти йому. А кому ж іще? Він-бо мужчина! Смішний аргумент. Це розуміє і Павло, знаючи запальну вдачу колеги. І тому якнайдохідливіше пояснює підлеглому, що той нікуди не піде, хіба що додому: відчергував, ключі знайшов – і спатоньки, нема чого під ногами плутатися.
– Адо… – Аж тепер помічаю, що Мишко стоїть у мене за спиною і має вигляд винуватий і трохи збентежений. – Дякую, Адо. За мною борг. А я борги віддаю.
Я мовчки киваю. Навіть не кидаю звичну ідіотичну фразу, що недолюблюю боржників. Бо я Мишку завинила. І він має рацію: борги слід віддавати. А от цікаво, чи він узагалі пригадує, як колись «випадково» допоміг одній малолітній дурепі, що втекла з дому та опинилася посеред ночі одна-однісінька в незнайомому місті? Погане товариство, брудні думки, вчинки та слова… Стільки рук та огиди, що ти розумієш: з усім тим навіть тобі не впоратися. Скільки років минуло? Три, здається, чи чотири… Хоча це дуже схоже на Михайла: погратися в захисника стражденних, урізати одному п’яному гадові по писку, другому – по ребрах, третьому зламати ніс, а потім довести, ледь хизуючись подвигами, до безпечного місця перелякану жертву. Помахати рукою на прощання, мовляв, хай щастить. І… не впізнати те дівчисько, коли воно через кілька років влаштується на роботу до «Темного янгола». Бо дівчинка виросла.
2. Ніч
– Мам, даремно ти так! Ми з Юлею на концерті! На благодійному! – гукає в мобілку чорнявий хлопець, затискаючи друге вухо вільною рукою, аби не так допікала гучна музика. – Ну, тут іще знайомі виступають, попросили підтримати, квитки купити!
Його супутниця, фарбована в яскраво-рудий колір, після почутого мало не проливає коктейль на куценький топик, густо всіяний мерехтливими блискітками. Зрозуміти її легко: не можна брехати аж так нахабно, навіть любим-дорогим родичам.
Та хлопець ще не закінчив:
– А потім ми підемо в кіно… Ну, мам, нічого не пізно… Я, врешті, дорослий!
Останній аргумент не видається його матері переконливим. Рейтинг хлопця різко падає в очах рудуватої Юлі. Дівчина презирливо кривиться, не відриваючи губ від коктейльної соломинки. Хлопець розуміє все правильно, тож таки наважується натиснути на відбій стільникового, уриваючи материнське повчання.
Кивнув мені. Ох, нарешті, бо вже втомилася патрулювати цей столик. І, аби відновити повагу супутниці, хлопець робить щедре замовлення, вдавано солідно підвищивши голос.
За сусіднім столиком дві подруги, чи то й сестри (однакові зачіски, схожий макіяж і навіть спіднички однаковісінькі) відразу пожвавилися. Ураз відсунули вбік свої напої. На столі з’являються косметички, дзеркальця, білявки нашвидкуруч причепурюються. Та, що впоралася раніше, заклично-кокетливо всміхається сусіду. Що далі? А нічого. Зараз не до буденних спостережень. Адже в мене справді важливий клієнт.
Уявіть собі таке: сидить собі за столиком нестарий іще чоловік у дорогому костюмі при краватці. Так, буцімто не до нічного клубу прийшов, а до найвишуканішого ресторану міста. Ніби знічев’я уважно вивчає темну обкладинку папки з меню. Збоку