Рута.
– Іду з тобою, не можна тобі самій у хаті з мерцем бути. Та ще й… – не договорила, мовби спохопившись, і, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи диміти люлькою.
Цього разу дорога через ліс була така легка, що Руті здавалося, ніби вона не йде, а летить поміж деревами, кожен крок піднімав її тіло на мить у повітря і проносив легко, мов пір’їнку, попереду так само злітала й опускалася стара Вівдя, уся чортівня поховалася, і чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дівчини своїм гіллям, а виструнчувалися і затихали, а щойно потім, уже за спиною починали поміж собою скрипіти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темряві засвітилися дві червоні жарини.
– Не бійся, – сказала Вівдя, – то Вовкун – вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, – кинула вона в темряву, а звідти озвався густий хрипкий бас:
– Здорова й ти будь, стара порхавко. Ще не розсипалася? – слова потонули в деренчливому сміху.
– Де там, ще трохи рясту потопчу. Вовки твої ситі?
– Ситі, ситі, можеш не боятися. Нині добре пообідали на полонині.
Десь здалеку почулося вовче виття і потонуло, у зашморгу скарлючених дерев гойдався задушений туман. А потім з гуркотом впав сухий граб, і затріщало на увесь ліс, здалося, що то крокує лісом велетень, бо небавом гугупнуло ще одне дерево, але Вівдя махнула Руті рукою, аби не звертала уваги.
Увечері Вівдя переконала Руту лягти спати в стодолі, а сама зосталася коло мерця. Він уже не мав роззявленого рота, бо відьма підперезала йому щелепу хустиною. Рута послухала і постелила собі в стодолі на сіні, але заснути не могла, крізь шкалубини в стелі проникало світло зірок, довкруж панувала тиша, тільки монотонний кумкіт жаб долинав від ріки, та скрикували кажани, пролітаючи. Рано чи пізно батько мав померти, і Рута мала зостатися сама, але досі її ця думка не лякала, вона була певна, що дасть раду, проте сьогодні, коли це нарешті сталося, вона відчула розпач і страх, мовби мусила тепер рухатися лише навпомацки із зав’язаними очима, бо уже не буде поруч нікого, хто міг би що-небудь підказати. Раптом почула, як щось гучно стрілило, а затим зафуркотіло, дерева затряслися і загомоніли голосно та надривно, немов сповідаючись, а потім зацокотіли копита, зафоркали коні. Рута підхопилася і припала до шпарини в стіні: якісь чорні тіні верхи на інших чорних тінях гарцювали перед обійстям, а з хати долинало буркотіння Вівді, вона щось безперестанку молола і молола, раз у раз голосно зойкаючи, тіні відповідали їй грізним нелюдським шепотом, а Вівдя, мовби сварилася з ними, проганяла, а ті не вступалися і знай басували. Таке враження, ніби Вівдя не хотіла їм віддати те, по що вони примчали, лише тепер помітила Рута, що посеред двору на кілку стирчить кінський череп. Видно, відьма прихопила його з дому і навмисне почепила, аби відлякувати нечисту силу, тому-то тіні й не підступляться ближче, а йно тупцяють оддалік, а все ж не зникають, домагаються свого. Це ж бо вони батька мого хочуть, думала Рута, як добре, що Вівдя зі мною, а то б вони мене розірвали,