Петро Лущик

Настане день, закінчиться війна…


Скачать книгу

кадет! Прийміть новобранця! – наказав лейтенант.

      – Яволь, пане лейтенант!

      Кадет зміряв Теодора від голови до ніг, прикинув його зріст і, взявши за рукав, поставив у першу шеренгу.

      Теодор Засмужний поставив мішок на землю і випрямився. Ось і почалася його служба!

      – Ти звідки? – запитав він свого сусіда зліва.

      Той заперечливо похитав головою.

      – Kim jesteś?[12] – повторив по-польськи.

      – Він тебе не розуміє, – відповів сусід справа. – Румун.

      – А ти? – поцікавився Теодор.

      – Дмитро Віхоть. Мости Великі.

      Теодор у свою чергу назвав себе.

      – Care e numele tău?[13] – повторив Теодор запитання, чим його дуже здивував.

      – Мірча Бок, – відповів румун.

      – Звідки ти знаєш румунську? – поцікавився Віхоть.

      – А я більше і не знаю, – признався Засмужний.

      Тим часом молодші командири заметушилися, голосними командами, а то просто і легкими поштовхами рук спробували навести лад. Прозвучала команда повернутися праворуч.

      Через приміщення вокзалу колони рушили до вагонів.

      На тій стороні вокзалу стояв потяг. Паровоз губився десь спереду; до нього було не менше п’яти вагонів. Загалом Теодор налічив одинадцять вагонів. Для новобранців відвели три останні.

      Так сталося, що за все своє життя Теодор Засмужний так жодного разу і не проїхався потягом. Звичайно, він бачив його, і зблизька, але їхати не довелося. Тому він з певним острахом схопився за поручні і піднявся у вагон. Правда, Теодор побачив, що не лише він такий невпевнений; багато інших бачили поїзд взагалі вперше.

      Рекрути всілися на лавках по четверо. Теодору випало сидіти з Віхтем, румуном і невідомим пихатим юнаком, що гидливо ставився до всього: і до того, що довелося братися за поручні, і до не зовсім чистого одягу рекрутів. Вершиною його ставлення стало те, що перед тим як сісти на лавку, він пробурмотів «Пся крев!», вийняв з чемодана білу тканину і сів на неї.

      – Звідки тут румуни? – запитав Теодор Дмитра.

      – Мені розповідали, що наш полк єдиний у цісарстві, де служать румуни, русини і поляки. Найбільше румун. Офіцери спеціально їздили в Румунію для набору до війська. Поїздом доїхали сюди. Почекали, поки наберуть русинів і поляків. Ми взагалі чекали відучора. Виходить, чекали тебе одного.

      Теодор здивовано подивився на нього. Дмитро засміявся.

      – Жартую, жартую. Потяг чекали.

      – А ти, друже, звідки? – звернувся до поляка Теодор.

      Той зневажливо оглянув його і відказав:

      – Драп пану не товариш!

      – Недалеко звідси, – відповів замість нього Віхоть. – Село Любича Королівська.

      – Любича Крулєвска, – гордо поправив поляк. – А єстем Адам Скавронек.

      – Ну Адам то Адам. Добре, що не Єва, – відказав Віхоть.

      У цей момент вагон штовхнуло, і поїзд поволі рушив. Теодор з Дмитром перехрестилися.

      – З Богом! – тихо сказав Віхоть. – Ти бував у Львові?

      – Два рази, –