Побенкетувати в „Червону корчму“ приїздять з усієї округи – навіть ті, хто живе звідси за десять льє. Почастую вас стравою, гідною королів, – подам свіжу рейнську рибу. Нарікати не будете, бігме, не будете».
Доручивши стомлених коней турботам корчмаря, який так і не зміг докликатися слуг, наші лікарі увійшли в загальну залу корчми. Густі хмари білястого диму, що огорнули безліч курців, спочатку не дозволили їм роздивитися, в яке товариство вони потрапили; та коли молодики всілися за стіл з філософською терплячістю подорожніх, які з досвіду знають, що галасливі вимоги не дають бажаних наслідків, вони поступово розгледіли крізь димову завісу неодмінні прикмети німецького заїзду: піч, настінний годинник, столи, кухлі з пивом, люльки з довгими цибухами, людей з різними обличчями – євреїв, німців; грубі лиця судновиків. Мов у тумані поблискували еполети французьких офіцерів, дзеленькали об плиткову підлогу остроги й шаблі. Одні грали в карти, інші сперечалися, мовчали, їли, пили, ходили по кімнаті. Низенька гладуха з усіма прикметами, властивими для німецьких корчмарок – чорним оксамитовим чепчиком на голові, голубим корсажем із срібною вишивкою, клубком вовни, в’язкою ключів, срібною брошкою на грудях, укладеними навкруг голови косами (а її костюм, зрештою, з такою точністю зображено на сотнях гравюр, що немає сенсу описувати його) – вельми спритно то заспокоювала нетерплячку двох приятелів, то розпалювала її. Помалу-малу балачки стихали, постояльці розійшлися по кімнатах, хмара диму розсіялась. Коли на стіл поставили тарілки для лікарів і подали знаменитого рейнського коропа, пробило вже одинадцяту, й зала була порожня. В нічній тиші виразно чулося і форкання коней, і хрускіт сіна в них на зубах, і плюскіт рейнської води, і безліч найрозмаїтіших звуків, які лунають у напхом напханому заїзді, коли постояльці вкладаються спати: розчинялися й зачинялися двері та вікна, чувся невиразний гомін голосів, із спалень долинали якісь оклики. В ці хвилини тиші й сум’яття від річки долинув плюскіт весел та хрипкі крики човнярів, що підводили судно до пристані. Обидва французи і корчмар, який нахваляв їм Андернах, свою вечерю, свій рейнвейн, республіканську армію та свою жінку, з цікавістю нашорошили вуха. Хазяїн корчми, мабуть, добре розумівся на тому, що означали ці гортанні викрики, – він швидко вийшов і незабаром повернувся з низеньким товстуном, за яким двоє човнярів внесли важку валізу та кілька тюків. Коли все це склали на підлозі, товстун сам підсунув валізу впритул до себе – мабуть, не бажаючи й на мить розлучатися з нею – і без церемоній усівся за стіл навпроти двох лікарів.
«Ідіть переночуйте в човні, – сказав він своїм людям, – бо, як бачите, заїзд ущерть набитий народом. Гадаю, у човні ви краще влаштуєтеся».
«Добродію, – сказав корчмар, – ось усе, що в мене є на сьогодні з їства».
І він показав на страви, подані для французів.
«Більше в домі не лишилося ні крихти хліба, ні навіть обгризеної кістки».
«А квашеної капусти нема?»
«Вискребли