звали Фредерік. Ну звісно ж, Фредерік! Як я міг забути його ім’я! – вигукнув гер Герман з торжеством у голосі.
Моя сусідка штовхнула мою ногу під столом своєю ніжкою і непомітно вказала на пана Тайфера. Колишній постачальник недбало закрив очі долонею, але за нещільно стуленими пальцями його погляд, як нам здалося, палахкотів похмурим вогнем.
– А що як його звати Фредерік? – прошепотіла сусідка мені на вухо.
У відповідь я підморгнув їй, ніби кажучи: «Помовчіть!»
Герман відразу повернувся до своєї розповіді.
– «Фредерік підло мене покинув! – вигукнув Проспер. – Мабуть, перелякався. А може, заховався десь у корчмі, адже обох наших коней уранці знайшли на подвір’ї. Яка моторошна таємниця! – провадив він після хвилинної мовчанки. – Лунатизм, лунатизм! Але ж напад цієї хвороби був у мене лише раз у житті – і то в шестирічному віці! Чи заберу я із собою в небуття спогад про найдорожче, що є на світі, – про дружбу? Невже мені судилося вмерти двічі, засумнівавшись у братській приязні, що виникла, коли нам було по п’ять років, а потім тривала й у школі, й коли ми стали студентами? Де ж ти, Фредеріку?»
Проспер заплакав. Як бачите, почуття дорожчі нам, аніж само життя.
«Ходімо, – сказав мені він, – я волію побути у своїй камері. Хай ніхто не бачить, що я плачу. Я мужньо зустріну смерть, але зараз мені важко вдавати з себе героя і, признаюся, до болю жаль помирати в юності, коли життя здається таким прекрасним. Уночі я зовсім не спав: бачив картини дитинства, бачив луки, де бігав малим хлопчиком, – можливо, вони мене і згубили. Переді мною відкривалося щасливе майбутнє, – мовив він, уриваючи спогади. – А тепер!.. Дванадцять солдатів. Молодший лейтенант командує: „Націляйся! Плі!“ Гуркіт барабанів – і вічна ганьба! Ось воно, моє майбутнє. О, має ж існувати Бог, інакше все це було б аж надто безглуздим. – Тут він обняв мене і міцно-міцно пригорнув до себе. – Ви єдина людина, якій в останню свою годину я можу звірити душу. Вас випустять на волю, ви побачите свою матір! Я не знаю, багатий ви чи бідний, але яка різниця! Ви – моя остання надія! Не вічно ж триватиме ця війна. Так от, коли настане мир, поїдьте в Бове. Якщо моя мати переживе фатальну звістку про мою смерть, відшукайте її. Скажіть: „Він невинний!“, втіште її цими словами. Вона вам повірить, – прошепотів він. – Сьогодні я їй напишу. Але ви передасте їй також мій останній погляд, ви скажете, що були останнім, кого я обняв. О, як вона полюбить вас, бідолашна, вас – мого останнього друга! Тут, – сказав він по хвилинній мовчанці, низько похиливши голову мовби під гнітом спогадів, – ніхто мене не знає, ні солдати, ні офіцери, і всім я вселяю жах. Якби не ви, моя невинність залишилася б таємницею між небом і мною».
Я присягнувся, що свято виконаю його останню волю. Мої слова, мій сердечний порив зворушили Проспера. Незабаром прийшли солдати і знову повели його в суд. Йому винесли смертний вирок. Я не знаю, які формальності супроводжували рішення суду, не знаю, що було потім і чи скористався Проспер усіма