з того середовища, в якому вона існує. А видимість тілам надає тільки світло, розподілене завжди нерівномірно. Тому я уникав чітких обрисів, я сховав контури під легким серпанком світлих і теплих півтонів, отож у мене не можна точно вказати пальцем на те місце, де контур зустрічається з тлом. Зблизька моя робота видається ніби пухнастою, розпливчастою, але відступіть на два кроки – і все стає виразним, стійким, ясно оформленим, тіло ворушиться, набирає опуклості, а навколо нього відчувається повітря. І все ж таки я досі невдоволений, мене мучать сумніви. Можливо, не слід було проводити жодної лінії, можливо, краще малювати людську постать від середини, беручись спочатку за найосвітленіші місця і потроху переходячи аж до найтемніших. Хіба не так робить сонце, божественний художник світу? О природа, природа! Чи вдавалося кому зловити твій мінливий вираз? Але тільки подумайте: надмірне знання призводить до заперечення – так само як і незнання! Я сумніваюся у своєму творі!
Старий замовк на хвильку, потім провадив:
– Ось уже десять років, юначе, як я працюю над своєю картиною. Але що означає десяток коротких років, коли йдеться про те, щоб оволодіти живою природою! Хіба ми знаємо, скільки часу знадобилося скульпторові Пігмаліону, щоб створити ту єдину із своїх статуй, яка ожила!
Старий поринув у глибокі роздуми і, втупивши очі в одну точку, машинально крутив у руках ножа.
– Це він розмовляє зі своїм духом, – сказав Порбус стишеним голосом.
Коли Ніколя Пуссен почув ці слова, незбагненна цікавість, властива митцям, опанувала його. Старий з вицвілими очима, зосереджений на чомусь і мовби заціпенілий, став для нього більше ніж людиною, він видався йому дивним генієм, що живе в невідомих сферах. Він будив у Пуссеновій душі тисячі невиразних думок. Такі чари є явищем чисто духовного порядку, і їх так само неможливо описати, як неможливо передати хвилювання, що опановує вигнанця, коли він чує пісню, яка нагадує йому про батьківщину. Відверта зневага, з якою цей старий говорив про найвищі досягнення мистецтва, його багатство, вишукані манери, глибоко шанобливе ставлення до нього Порбуса, його картина, так довго приховувана від світу, твір, створюваний ціною великого терпіння і, безперечно, геніальний, якщо судити з ескізу голови Богоматері, якою так щиро захоплювався юний Пуссен і яка здавалася прекрасною навіть поруч із «Адамом» Мабузе, свідчачи про божественну майстерність одного з некоронованих володарів у світі мистецтва, – усе в цій людині виходило за межі людської природи. Дивлячись на це надприродне створіння, Ніколя Пуссен з його палкою уявою ясно й відчутно розумів тільки одне: що перед ним ідеальний образ природженого митця, одна з тих безумних натур, наділених майже необмеженою владою, якою вони часто зловживають, ведучи за собою тверезий розум пересічних людей і навіть любителів мистецтва по тисячах кам’янистих стежок, де ті нічого не знайдуть; тоді як такій душі з білими крильми, невгамовній у своїх фантазіях,