розігнав туман, з його кромки вигулькнула шхуна і ледь не наскочила на нас; за нею слід у слід гнався російський військовий корабель, випускаючи клуби диму зі своїх труб. Ми кинулися навтьоки з першим же поривом вітру, але шхуна продовжувала насідати, підбираючись дедалі ближче і долаючи три фути[16] при наших двох. А на її кормовій надбудові стояв чоловік з гривою морського лева. Він стискав поручні і від повноти почуттів гучно сміявся, явно радіючи такій пригоді. Унга теж була з ним – я встиг придивитися й упізнати її, але невдовзі рудоволосий відіслав її в трюм, коли заговорили гармати російського корабля. Невдовзі їхня шхуна, долаючи три фути при наших двох, обійшла нас, і тепер ми бачили, як при кожному стрибку на хвилях оголялося її позеленіле стерно. Вхопившись за штурвал, я несамовито лаявся, підставляючи спину російським гарматам. Рудоволосий навмисне обігнав нас, щоб нас підставити, а самому – втекти. Скінчилося все тим, що нам позбивали щогли, і нас понесло вітром, як поранену чайку. А рудий разом з Унгою гайнув за обрій – тільки його й бачили.
Що ми могли вдіяти? Свіжі шкури свідчили самі за себе. Тож нас під конвоєм доправили до російського порту, звідки потім послали на соляні копальні. Дехто з наших людей помер, а дехто – вижив…
Наас відкинув з плечей ковдру, відкривши вузлувату понівечену плоть з видимими слідами від батога. Прінс швидко накинув ковдру, бо бачити все це було не надто приємно.
– Ми пробули там виснажливо довго. Інколи дехто тікав на південь, але їх завжди ловили і повертали назад. Нарешті ті з нас, хто відплив свого часу з бухти Едо, роззброїли вночі вартових і подалися на північ. Земля там буда неозора, з долинами, просяклими водою, та безкраїми лісами. Потім настали холоди, випало багато снігу, і ніхто не знав, що робити. Багато місяців брели ми крізь безкраї ліси. Я погано пам'ятаю той час, бо було дуже важко, їжі було обмаль, і багато хто, лігши спати, засинав назавжди. Коли ж ми, нарешті, дісталися холодного моря, нас залишилося тільки троє. Один із нас був капітаном і добре знався на розташуванні великих земель. Він знав також, що десь має бути місце, де можна по льоду перейти з однієї великої землі на іншу. І він повів нас туди. Скільки ми йшли – не знаю, але дуже довго. Йшли, поки нас не залишилося двоє. Коли ми дійшли до того місця, то застали п'ятьох незнайомців, які там мешкали. У них були собаки, шкури, а у нас не було нічого. Ми билися з ними в снігу, поки вони всі не загинули. Капітан загинув теж, а собаки та шкури дісталися мені. Тож я пішов по кризі, але вона була не суцільною, і одного разу я потрапив на крижину і дрейфував, аж поки сильний вітер із заходу не прибив мене до берега. Потім були затока Головіна, Пастилік і священик. А потім – на південь, до теплих країв, де я раніше ніколи не бував.
Море вже не було таким багатим на поживу, як раніше, і полювання на тюленів стало справою малоприбутковою й небезпечною. Мисливські флотилії порозпорошувалися, і ніхто з капітанів більше не чув про тих, кого я шукав. Тому я покинув океан, який