попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.
Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, – батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.
Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі – люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, – ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами – і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху – принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.
Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи – от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась – безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати – вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.
Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.
Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:
– Чого ти хочеш від життя?
– Не знаю, – сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.
– А якщо чесно? – не здавався я.
– Ти шо, придурок? Чо приколупався?
Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала – я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.
А от я знав, чого хочу. Тоді мені хотілося стати актором. Я хотів мандрувати Європою з виставами або зніматися у фільмах, заробляти гроші акторським ремеслом та мати безліч коханок. Мені було чотирнадцять, і тоді мені хотілося мати навіть більше, ніж безліч. Мільйон безлічей. Приблизно.
Я тоді теж нічим не займався. Було літо, неймовірна спека змушувала людей ходити майже оголеними. Я закінчив дев'ятий клас нашої міської школи, і вже встиг вступити до бурси на кухаря. Батько казав, що це – ПРОФЕСІЯ. Так і казав, великими буквами:
– Це – ПРОФЕСІЯ, синку! З голоду не подохнеш!
Я діяв відповідно до батькових бажань і навіть не думав, щоб хоч якось обмовитись про те, що хочу стати актором.
Студенти в університетах складали