наукою; зовсім ні. Просто тепер я вірю, що все набагато складніше. В усякому разі, ми ж не насправді збираємося його ховати.
Хоча я й намагався не зважати на це, мене дратувало, що бабуся повсякчас намагалася до мене торкнутися, тож я виліз на переднє сидіння і почав штрикати водія, щоб він нарешті звернув на мене увагу.
– Яка. Твоя. Функція, – запитав я його голосом Стівена Гокінга.
– Щоооо?
– Він хоче знати, як вас звуть, – пояснила бабуся. Водій простягнув мені свою візитку.
У відповідь я дав йому свою візитку і сказав:
– Вітаю. Джеральде. Я. Оскар.
Він запитав, чому я так розмовляю, на що я відповів:
– Центральний Оскарів процесор – це штучна нейронна мережа. Комп’ютер у процесі навчання. Що більше знайомств він заводить, то більше навчається.
Джеральд сказав: «О», а потім додав: «Кей». Я не міг зрозуміти, подобаюсь я йому чи ні, тому сказав:
– Ваші окуляри тягнуть на сто доларів. Він відповів:
– Взагалі-то вони коштують сто сімдесят п’ять.
– Ви багато лайливих слів знаєте?
– Деякі знаю.
– А мені не дозволяють лаятися.
– Непруха.
– Що таке «непруха»?
– Те саме, що й «халепа».
– А ви знаєте, що таке «гамнюк»?
– А це хіба не лайливе слово?
– Ні, якщо казати його навпаки – кюнмаг.
– Он воно що.
·!кюмнаг, упуд в енем йуліцоП.
Джеральд похитав головою і засміявся, але якось незлобиво.
– Мені не можна навіть казати «полизати», хіба що я маю на увазі льодяник чи морозиво. Класні рукавиці для водіння.
– Дякую.
Я ще трохи подумав і додав:
– Між іншим, якщо вигадати страшенно довгі лімузини, то водії взагалі б не знадобилися. Люди сідали б у машину, проходили по салону і виходили б через передні двері, опиняючись одразу там, куди хотіли приїхати. У нашому випадку передні двері були б на цвинтарі.
– А я зараз із задоволенням подивився б якийсь матч… Я поплескав його по плечу і сказав:
– Якщо ви пошукаєте у словнику слово «кумедний», то побачите біля нього своє фото!
На задньому сидінні мама щось стискала всередині своєї сумки. Я помітив, як напружились її м’язи. Бабуся в’язала білі рукавички, отже, для мене, хоча на вулиці було ще досить тепло. Я хотів запитати маму, що саме вона там стискала і навіщо. Пам’ятаю, як тоді мені спало на думку, що навіть якби я помирав від переохолодження, я ніколи, ні за які багатства світу не надів би ті білі рукавички.
– Як уже на те пішло, – сказав я Джеральду, – якщо зробити неймовірно довгий лімузин, заднє сидіння якого було б у вагіні твоєї мами, а переднє – на твоїй могилі, то це був би лімузин, довгий, як життя.
Джеральд відповів:
– У принципі ти маєш рацію, але якби всі так жили, то люди б ніколи не перетиналися