і, зачинивши хвіртку, пішла до іншої хати, яку в цей час також вважала своєю. «Після війни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому місці, щоб усе було, як тоді – і калина у вікно заглядала, і липа на Трійцю пахла до самісінького ранку», – такі думки солодко пестили душу і сушили сльози. Про те думала і перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинці зі своїми мріями.
2
Пізньої осені працювали в полі навіть по холоду. Коли нарешті встановилася погода, аж бігли туди, аби зібрати все, що лишилося. Одного такого дня перед обідом, побачивши на дорозі велику групу людей, що йшли за п’ятьма возами, на яких також сиділи військові, придивлялися та гадали: хто ж такі?
– Здається, солдати неспішно йдуть і без зброї. Може, полонені? – показувала на них Марія Коваленко, що помітила першою.
І всі жінки, як по команді, кинувши свої заступи, якими копали картоплю, побігли до дороги. «Може, то наші чоловіки?» – раділа кожна. Згодом їхні погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своїх вони там не побачили.
– Хлопці, ви хто такі й звідки йдете? – питали хором.
– Поранені ми, під вашим Березним із німцями билися, та ще один бій був недалеко від Чернігова. Убитих багато, а нам пощастило. Зараз на Олександрівку в госпіталь прямуємо.
Розчарування одразу минуло, тепер вони й цим були раді.
– Ми чули, два дні гуркотіло! – знову майже хором. – І літаків туди багато летіло, як наших, так і німецьких. Говорили, що все містечко перемісили, навіть у нас земля двигтіла. – А самі їх розглядають.
– Нічого, погнали німця далі. Неохоче, але тікає, – посміхалися солдати.
Від їхніх поглядів і посмішок оживало щось у душі жіночій. Одразу не таким чорним здавалося поле і не таким сірим небо. Стукало серце у грудях, і давно забута млість розливалася по тілу.
– Дайте хоч одного поцілувати, – пробиралася до них Христина.
– Наші ж ви рідненькі! – Осмілівши, жінки обіймали солдатів.
Серед них навіть упізнали декого, хто їхню Березівку звільняв. А метнувшись за торбинами зі своїми харчами, пригощали їх молоком та картоплею.
– Поїсти ми не проти, бо під Березним у таборі нас погано годували, та й лікували, сказати по правді, не дуже. Тому й захляли, – розповідали солдати.
– Чому ж у нашому селі не просили? Правда, й давати вже нема чого, німці що могли позабирали, своїм самі повіддавали, – хотілося їм виправдатися за свою бідність.
– Просили, аякже, їсти ж то хочеться. М’яса у вашої баби Коржихи на Соломахівці наїлися, – пригадавши, чомусь кривилися. – Люди до неї направили, кажуть, вона перед відступом німців молоду телицю зарізала, щоб ті з собою не прихопили, – тепер розповідали жартома. – Баба не відмовила, тільки від м’яса вже не той дух ішов, каже, що солі ніде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсім не засмерділося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поїли.
– Їжте, дорогенькі, що в нас є, а