Пауло Коельйо

Заїр


Скачать книгу

але мені завжди відповідали, що французьке шампанське надто дороге й погоджувалися частувати любителів автографів лише мінеральною водою, що, зрештою, також є виявом поваги).

      Я повертаюся за стіл. Минають іще дві години, а я всупереч сподіванням тих, котрі спостерігають за церемонією, зовсім не стомився – навпаки, я сповнений енергії і міг би робити цю справу і протягом ночі. Але книгарня вже зачинила двері, черга закінчується, всередині залишилося лише людей сорок, які перетворюються на тридцять, двадцять, одинадцять, п’ять, чотири, три, два… і зненацька я зустрічаюся очима з тим, хто переді мною стоїть.

      – Я чекав до самого кінця. Хотів підійти до вас останнім, бо маю доручення.

      Я не знаю, що йому сказати. Дивлюся вбік, де вже чекають мене видавці, представники торговельної фірми та книгарі. Вони весело розмовляють – незабаром ми підемо вечеряти, пити, ділитися враженнями від сьогоднішнього дня, розповідати про цікаві події, що відбулися, поки я роздавав автографи.

      Я ніколи не бачив його раніше, але знаю, хто він такий. Беру книжку з його руки й надписую:

      «Михаїлові – зі щирою приязню».

      Я не кажу нічого. Я не хочу втратити його – а кожне слово, кожна фраза, кожен необережний рух може призвести до того, що він піде й більш ніколи не повернеться. За якусь частку секунди я зрозумів, що він і тільки він може врятувати мене від цього благословенного – або проклятого – наслання, бо він і тільки він знає, де перебуває тепер Заїр, і я нарешті зможу поставити йому запитання, які досі ставив лише самому собі.

      – Я лише хотів сказати вам, що з нею все гаразд. І вона, думаю, уже прочитала вашу книжку.

      Видавці, торговці, книгарі підходять до мене. Обіймають мене, кажуть, що сьогодні був незвичайний день. Тепер треба відпочити, випити, обмінятися враженнями, відсвяткувати успіх.

      – Я хотів би запросити цього читача повечеряти з нами, – кажу я. – Він був останнім у черзі, й він представлятиме всіх тих, котрі сьогодні одержали мій автограф.

      – Я не можу. У мене зустріч.

      І він обернувся до мене з трохи наляканим поглядом.

      – Я прийшов лише передати вам послання.

      – Яке послання? – запитує один із книгарів.

      – Він ніколи нікого не запрошує! – каже мій видавець. – Тож скористайтеся нагодою, ходімо з нами вечеряти!

      – Дякую, але в мене зустріч щочетверга.

      – О котрій?

      – Через дві години.

      – І де вона має відбутися?

      – У вірменському ресторані.

      Мій водій – а він вірменин – запитує, у якому саме, і каже, що туди їхати лише п’ятнадцять хвилин від того закладу, в який ми йдемо вечеряти. Усі хочуть зробити мені приємність: вони вважають, що коли я когось запрошую, людина повинна бути глибоко вдячною мені за таку честь, а всі інші справи відкласти на інший день.

      – Як вас звуть? – запитує Марі.

      – Михаїл.

      – Михаїле, – і я бачу, що Марі зрозуміла все, – ви підете з нами принаймні