та різати мені мозок просто зараз.
Він провадив далі:
– Можемо говорити про це годинами, але з того не буде жодного зиску, якщо відхилити мету повідомити тобі причини твоїх негараздів. Але ти лишишся нещасним… Знаєш, коли комп’ютер погано працює, треба встановити програмне забезпечення, яке працює краще.
– Є одна прикрість: я – не комп’ютер.
– У будь-якому разі ти зрозумів, про що я. Треба організуватися так, щоб ти пережив кілька ситуацій, отримав певний життєвий досвід, завдяки якому твій світогляд зміниться і ти зможеш перемоги страхи, сумніви та тривоги.
– А звідки я знаю, що ви – хороший… програміст?
– Ти ввійшов у гру. Тому вже нема сенсу ставити запитання. Вони тільки живлять твої страхи, а їх уже й так багато, як я зрозумів.
Якийсь час я стояв і мовчки дивився на нього, заглибившись у думки. Він витримав мій погляд без коментарів. Минуло кілька секунд, які мені видалися годинами. Зрештою, я перервав мовчання.
– Хто ви такий, пане Дюбрей?
– О, це ж те саме запитання, що я собі ставлю час від часу! – сказав він, проводжаючи мене в коридор. – Ходімо, я проведу тебе. Хто я? Хто я такий? – розмірковував він уголос, і його гучна голосина розлягалася широкими сходами.
3
Тієї ночі мені наснився кошмар, страшний як ніколи.
Я ніби опинився в особливому готелі. Була ніч. Дюбрей також був там. Ми сиділи у великій дуже темній залі. Височенні стіни були чорні, як у карцері. Мерехтливе світло падало лише від свічок, що ширили запах талого воску. Дюбрей тримав у руці папірець і напружено дивився на мене. Подалі стояла Катрін, у самій лише чорній сорочці та на високих підборах, волосся її було зібране в кінський хвіст. У руках вона тримала величезний батіг, яким раз у раз била по підлозі, видаючи при цьому сиплий рик – так ричить тенісист, котрий щойно пропустив м’яча, – не лишалося сумнівів у її жорстокості. Сталін ходив навколо відв’язаний і гавкав у такт ударам батога. Дюбрей невідривно дивився мені у вічі з незворушністю людини, упевненої у власній усемогутності, та протягував аркуш паперу:
– Тримай, ось твоя місія!
Я взяв папір тремтливою рукою та прихилився до свічок, щоб прочитати. Імена. Список імен з адресами.
– Що це?
– Ти мусиш їх убити. Усіх. Це твоя перша місія. Лише перша.
Батіг Катрін ляснув по підлозі дуже гучно, від чого собака безперервно люто загавкав.
– Але я не злочинець! Я не хочу нікого вбивати!
– Це буде добре для тебе, – відповів Дюбрей, чітко виокремлюючи кожне слово.
Мене охопила паніка. Ноги трусилися, щелепа дрижала й не давала говорити.
– Але зовсім. Я… не хочу. Зовсім. Я… не хочу.
– Тобі це потрібно. Повір мені, – сказав він спокусливим голоском. Ти ж розумієш, це все через твою історію. Щоб вийти з мороку, треба зануритися в морок. Не бійся!
– Я не можу, – белькотів я. – Я… не можу.
– У тебе немає вибору, – тиснув він.
Дюбрей пронизував мене поглядом