ці плітки на «секрети», оскільки хотіла здобути гроші й владу. Однак ті, хто зараз мене звинувачує, знали, що я не розповідала нічого нового.
Шкода, що ніхто ніколи про це не дізнається. Ці конверти напевне зберігатимуться в надійному місці – у якомусь запорошеному архіві, заповненому іншими справами. Можливо, іноді їх вийматимуть, коли наступник або наступник наступника вирішить очистити простір і викинути давні справи.
На той час моє ім’я вже забудеться. Але я пишу не для того, щоби мене пам’ятали. Усе, чого я хочу, – зрозуміти себе. Чому? Як могли засудити до смерті за таку малу провину жінку, яка впродовж багатьох років отримувала все, чого бажала?
Я озираюся на своє життя й розумію, що пам’ять – це річка, котра завжди тече назад.
Спогади сповнені примх, картинок пережитих подій, від яких перехоплює подих, від найменшої дрібниці, від незначного шереху. До моєї камери долинає аромат свіжого хліба, і це нагадує часи, коли я була вільною й могла відвідувати кафе. Це руйнує мене більше за страх смерті чи самотності, у якому я зараз живу.
Спогади приходять не самі, а з демоном, ім’я якому Меланхолія. О, цей демон дуже жорстокий, від нього не втекти. Слухати, як співає ув’язнена, отримувати поодинокі листівки від прихильників, які ніколи не дарували троянд і жасмину, згадувати підмостки в якихось містах… Речі, що минали тоді непомітно, – оце й усе, що тепер залишилося мені від тієї чи іншої країни.
Спогади завжди перемагають. Разом із ними приходять іще жахливіші демони, ніж Меланхолія, – муки сумління. Вони мої єдині товариші в цій камері, окрім тих моментів, коли навідуються сестри, щоб трохи поспілкуватися. Вони не говорять про Бога й не засуджують мене за гріхи, які в суспільстві заведено називати плотськими. Зазвичай вони вимовляють лише одне чи два слова, і з мене починають струменем витікати спогади, ніби я прагну повернутися в минуле, зануритися в річку, котра тече назад.
Одна з них колись запитала в мене:
– Якби Бог дав тобі другий шанс, ти прожила б життя по-іншому?
Я відповіла ствердно, однак насправді не знаю напевне. Мені лише відомо, що тепер моє серце – це місто-привид, населений пристрастями, ентузіазмом, самотністю, соромом, гордістю, зрадою й печаллю. Від цього не вдається звільнитися, і навіть коли я жалію себе, то тихо плачу.
Я – жінка, народжена не в ту епоху, і цього ніщо не змінить. Не знаю, чи в майбутньому мене пам’ятатимуть, однак якщо це станеться, то нехай мене вважають не жертвою, а тою, котра робила сміливі вчинки й безстрашно заплатила за це відповідну ціну.
Під час одного приїзду до Відня я познайомилася з чоловіком, який мав шалений успіх як серед чоловіків, так і серед жінок Австрії. Його звали Фройд (ім’я мені не запам’яталося). Люди обожнювали його, бо він повернув їм можливість бути невинними. За його словами, насправді всі наші гріхи належать нашим батькам.
Зараз я намагаюся зрозуміти, у чому помилялися мої батьки, але не можу звинувачувати свою сім’ю. Адам Зелле й Антьє дали мені все, що можна купити за гроші. Вони