вази з двома порцеляновими лебедями. Унизу – малюнок чогось на кшталт будівлі з металу у формі гігантської вежі з пишномовною назвою «Ґранд Палац».
«Синеорама», «Мареорама», «Панорама»[4] – усі вони обіцяли показати рухливі картини, які переносили відвідувача в місця, де він раніше ніколи і не мріяв побувати. Що більше я це розглядала, то більше почувалася загубленою. А також дедалі більше жалкувала. Можливо, я переоцінила свої сили.
Місто вирувало: люди ходили туди-сюди, жінки були одягнені з такою елегантністю, якої я ніколи в житті не бачила, чоловіки, здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помічала, що вони стежили за мною поглядами.
Не випускаючи з рук словника, – говорити мені було складно, хоч у школі й викладали французьку, – я невпевнено наблизилася до дівчини приблизно мого віку й поцікавилася, де готель, заброньований для мене консулом. Вона подивилася на мій багаж та одяг і, хоча я була одягнена в найкраще з привезеного з Яви, мовчки пройшла повз. Мабуть, тут не раді іноземцям або ж парижани вважають себе вищими за інші народи Землі.
Я пробувала двічі чи тричі – відповідь завжди була однакова, аж поки я не втомилася й не сіла на лавку в саду Тюїльрі, де мріяла побувати ще з юності. Дійти туди – це вже більша перемога, ніж можна собі уявити.
Повертатися назад? Протягом деякого часу я боролася із собою, знаючи, як важко буде знайти місце для ночівлі. Тієї миті втрутилася доля: повіяв сильний вітер, і просто мені під ноги впав циліндр.
Я обережно підхопила його й підвелася назустріч чоловікові, який біг до мене.
– Я бачу, що мій капелюх у вас, – мовив чоловік.
– Він упав мені просто під ноги, – відповіла я.
– Можу уявити чому, – сказав він, навіть не приховуючи спроби мене спокусити. На відміну від кальвіністів моєї країни, французи мали славу абсолютно вільних людей.
Він простягнув одну руку, щоб забрати циліндр, а другою завів за спину мою руку з карткою, на котрій було написано адресу готелю. Прочитавши, він поцікавився, що це.
– Там живе моя подруга. Я приїхала в гості на кілька днів.
Я не могла сказати, що збиралася лише повечеряти з нею, адже він бачив поряд зі мною багаж.
Він нічого не сказав. Я припустила, що, мабуть, це місце не витримувало жодної критики, але його відповідь стала для мене сюрпризом:
– Вулиця Ріволі – прямісінько за лавкою, на якій ви сидите. Дозвольте допомогти вам із багажем, а дорогою можемо зайти в один із барів. Ви погодитеся випити зі мною анісового лікеру, мадам?…
– Мадемуазель Мата Харі.
Я не мала чого втрачати, а він став моїм першим другом у цьому місті. Ми попрямували до готелю, а дорогою зупинилися в ресторані, де офіціанти ходили у фартухах аж до п’ят та й загалом були вдягнуті так, ніби тільки-но прийшли зі свята. Вони практично нікому не всміхалися, окрім мого супутника, чиє ім’я я вже встигла забути. Ми знайшли столик, прихований у кутку ресторану.
Він поцікавився, звідки я приїхала. Я розповіла, що прибула з Голландської Ост-Індії, де народилася